Глава 4.1 Ринок

Наступного дня, коли Макумба спустився з мідним казанком затхлого рисового відвару, Аделіта вже сиділа, спершись спиною до вологої дерев'яної стіни. Інші полонені майже не рухалися — когось забрала лихоманка, хтось просто здався. Вона спостерігала, як старий африканець роздає їжу методично, без поспіху, без жалю. Для нього то була робота, просто робота.

— Завтра будемо на суші, — прошепотів Макумба, присівши біля неї. Від нього пахло димом та рибою. — Великий ринок, багато покупців, пам'ятай про свій шанс.

Аделіта взяла дерев'яну миску. Рис прилип до стінок, сірий, без смаку.

— Яке місто?

— Називають його по-різному. Пірати кажуть просто — Берег. — Макумба знизав плечима. — Місце, де закон і беззаконня співіснують. Де іспанські солдати п'ють у таверні разом із корсарами, які вбили їхніх братів учора.

— Там великий натовп?

— Завжди. На ринку — хаос. Там чи не єдиний ринок на Карибах, де ще продають рабів. Торговці, матроси, повії, злодії. — Він подивився на неї уважно, зморшки навколо очей поглибшали. — Там є можливість загубитися, якщо вдасться звільнитися.

Аделіта повільно піднесла миску до губ. Рис був холодний, злипався грудкою. Ковтнула, не відчуваючи смаку.

— Скільки вартових на ринку?

— Беласкес бере двох. Ібрахім веде колону. — Макумба встав, коліна хруснули. — Решта команди на кораблі або в тавернах — вони святкуватимуть продаж ще до того, як він відбудеться.

Він пішов до наступного полоненого, не озираючись. Аделіта доїла рис, запам'ятовуючи кожне слово. Двоє вартових, Ібрахім, натовп, хаос.

Увечері наступного дня трюм вибухнув рухом. Люк відчинився з гуркотом, світло з палуби вдарило по очах так, що Аделіта затулилася долонею. Беласкез спустився сходами важко, дошки жалібно скрипіли під його вагою. За ним — двоє матросів із смолоскипами.

— Усіх на ноги! — Голос капітана луною відбився від дерев'яних стін. — Зараз!

Аделіта підвелася, спираючись на стіну. Ноги затерпли за годин нерухомості, в колінах стріляло. Навколо — повільний рух, стогони, хтось не зміг встати зовсім.

— Кайдани знімати, — наказав Беласкез, махнувши рукою. — Усіх помити. Одяг чистий знайдіть, хочу, щоб виглядали здоровими, а не напівмертвими.

Перший матрос підійшов до Аделіти з ключем. Залізо клацнуло, падаючи з її зап'ясть. Вона розтерла руки, відчуваючи, як кров повертається, пекуча та гостра. Пальці тремтіли — не від страху, від виснаження.

Полонених виводили по черзі. Старий індіанець піднімався сходами так повільно, наче кожна сходинка вимагала рішення жити далі. Молодий африканець тримав під руку жінку з дитиною. Дитина не плакала — поганий знак. Діти, що не плачуть, або дуже сильні, або вже майже мертві.

Аделіту вивели останньою. Ібрахім штовхнув її до сходів, долоня на спині була липка від поту.

— Рухайся, іспанська відьмо. Капітан хоче показати тебе у найкращому вигляді.

Вона піднялася, тримаючись за мотузяні перила. Дерево було шорстке, колючки вп'ялися в долоню, але біль був далекий, несуттєвий. Нагору було світло. Таке яскраве, що перші секунди вона нічого не бачила, лише біле сяйво, що пекло очі й шкіру.

Потім світ набув форми: палуба, синє небо без жодної хмарини, океан — безкрайній, сліпучо-блакитний, байдужий. Дев'ятнадцять чоловіків з команди стояли біля релінгу або працювали з вітрилами. На горизонті, ще далеко, але вже була видима смужка землі.

Аделіта вдихнула. Повітря було солоним, різким, живим, у легенях пекло від різкості, від того, що тиждень дихала затхлою вологістю трюму. Вдихнула знову, глибше, відчуваючи, як кисень розтікається по тілу, до кінчиків пальців, до серця, що забилося швидше.

— До відра, — наказав Ібрахім, штовхаючи її до центру палуби.

Біля щогли стояло дерев'яне відро, повне морської води. Матрос узяв черпак, зачерпнув, вилив їй на голову без попередження. Холод вибухнув на шкірі, вода потекла по обличчю, шиї, просочила брудну сорочку. Аделіта здригнулася, але не видала жодного звуку.

Ще один черпак, і ще. Вода змивала пил, піт, тижневий бруд. Волосся злиплося на потилиці, вода потекла струмками по спині. Вона стояла нерухомо, дозволяючи їм робити свою роботу, спостерігаючи за командою крізь мокрі вії.

Більшість не дивилася на полонених. Звичайна робота, нічого особливого.

— Одяг. — Матрос кинув їй згорток білої тканини.

Аделіта розгорнула — проста сукня, полотняна, чиста. Занадто чиста. Біла, як у нареченої, або жертви.

— Переодягайся там. — Він вказав на бочку в кутку палуби.

Вона пішла, відчуваючи, як мокра сорочка липне до тіла, як дерев'яні дошки під босими ногами нагрілися від сонця. За бочкою, прикриваючись від поглядів, стягнула мокрий одяг. Шкіра, звільнена від брудної тканини, наче ожила, руки тремтіли, коли натягувала сукню. Тканина була груба, терла плечі, але приємно нагріта від сонця і порівняно чиста.

Коли повернулася, інші полонені вже стояли в ряд. Чоловіки в простих штанах і сорочках, жінки в таких самих суконках.

Беласкез обходив ряд повільно, руки за спиною. Зупинявся біля кожного, розглядав, як скотину перед продажем. Біля африканця кивнув схвально. Біля молодого індіанця зморщився.

— Цей не протягне й місяця на плантації. Продамо дешево.

Біля Аделіти зупинився, усміхнувся. Золоті зуби блиснули.

— А ось ця... — схопив її за підборіддя, повернув обличчя до світла. — Добре попила нам крові, але принесе добрі гроші. Іспанська сучка освічена, видно по очах.

Аделіта витримала його погляд, не відводячи очей. 

— Чекати тут, — наказав Беласкез, відпускаючи її. — Без кайданів. Але якщо хтось спробує втекти...

Він повільно провів долонею по горлу.

— Усі інші понесуть покарання. Зрозуміло?