Глава 3.1 До ринку

П'ять днів у пітьмі навчають відчувати час інакше. Аделіта рахувала не години, а вдихи. Не дні, а спогади. Кожен спогад про Даміана тривав приблизно двадцять вдихів. Кожен спогад про Хуана — сорок, бо вона намагалася пригадати кожну деталь: як він всміхався, як вимовляв "мамо", як обіймав її перед сном. Це тримало її живою, коли тіло просило здатися.

Перший день після бунту тягнувся нескінченно. Аделіта сиділа в найтемнішому куті трюму, прикута до стіни подвійними кайданами — на руках, на ногах, ланцюги такі короткі, що ледь могла ворухнутись. Залізо врізалось у зап'ястя там, де шкіра ще не загоїлась після попередніх кайданів. Кров сочилась, змішувалась із потом, прилипала до металу. Біль пульсував у такт серцебиттю — глухий, постійний, такий звичний, що майже перестав існувати як окреме відчуття.

Трюм "Чорної мамби" пахнув вологим деревом, сечею, гнилощами та чимось ще — солодкувато-гнильним запахом, що говорив про те, що десь у темряві хтось помер і тіло ще не прибрали. Або прибрали, але запах в'ївся в дошки назавжди. Повітря було густе, важке, кожен вдих давався з зусиллям. У горлі пересохло так, що язик прилип до піднебіння, а ковтати боляче.

Беласкес дотримав слова — ні їжі, ні води. Покарання за бунт, за Педро, що втопився в холодній воді, за трьох полонених, що полягли на палубі і за трьох матросів капітана.

Аделіта не жалкувала. Жаль — розкіш, яку не може дозволити собі той, хто виживає.

Корабель гойдався ритмічно — вгору-вниз, вправо-вліво. Хвилі були м'які, океан спокійний. Вітер слабкий — вітрила тріпотіли ліниво, це чулося крізь товщу дерева. Над головою — кроки. Команда працювала — мили палубу після бійки, лагодили пошкоджену щоглу, де застрягла куля. Голоси доносились приглушено, слова було не розібрати, лише інтонації. Накази, лайка, іноді сміх.

Життя піратів продовжувалось і було абсолютно байдужим до тих, що відбувалось у трюмі.

Аделіта рахувала вдихи — сто, двісті, тисяча. Втрачала рахунок, починала знову. Пальці лівої руки заніміли повністю — кров майже не надходила. Права рука ще рухалась, пальці згиналися з зусиллям. Вона масажувала їх іншою рукою, наскільки дозволяли ланцюги. Тримала м'язи в русі. Тіло має слухатись.

Навколо приглушено лунали звуки трюму. Африканська жінка з дитиною сиділа десь зліва, за двадцять футів. Немовля плакало тихо, виснажено, молоко в матері, мабуть, закінчилось. Старий іспанець більше не молився — або помер, або втратив віру. Африканець з ашанті дихав важко — під час бунту його били, можливо зламали ребра. Індіанець мовчав завжди, але його присутність відчувалась — напруга в повітрі, ненависть, що тліла.

Полонені уникали дивитись у бік Аделіти, боялись. Через неї Беласкес пригрозив вбити половину, якщо вона спробує знову і кожен знав — капітан не жартує.

Перша ніч минула без сну. Біль не дозволяв, а спрага була ще гіршою. Язик розпух, горло пекло, губи потріскались, кров засихала в куточках рота. Голова крутилась — тіло вимагало води, їжі, але нічого не було.

Аделіта закрила очі. Змусила розум відволіктись від тіла. Є інший спосіб вижити — не фізичний — спогади про Даміана.

Вона викликала його обличчя в пам'яті — повільно, деталь за деталлю. Темне волосся, довге, зібране в хвіст, як носили партизани в горах. Очі карі, майже чорні, з іскрами золота, коли сонце падало під правильним кутом. Шрам на підборідді — від шаблі іспанського офіцера, отриманий в бою. Посмішка, що освітлювала обличчя, робила його молодшим, ніжнішим, зовсім не схожим на безжального командира партизанського загону.

Двадцять вдихів. Спогад закінчився.

Аделіта відкрила очі. Темрява трюму здавалась густішою тепер, майже матеріальною. Вона ковтнула — горло опалило.

Хуан. Треба думати про Хуана.

Його народження. Довга, важка ніч у асьєнді. Хуан у два місяці — перша усмішка. Беззубий ротик розтягся, очі заблищали, і Аделіта зрозуміла, що готова вмерти за цю усмішку. І готова вбивати за неї.

Хуан у рік — перші кроки. Хитався, падав, вставав, сміявся. "Він буде командиром," — говорив з гордістю Вінченцо. Аделіта мовчала, не хотіла, щоб син став воїном, бажала, щоб він жив у світі без війни.

Сорок вдихів. Спогад розпався, як дим.

***

Другий день почався з болю. Зап'ястя спухли так, що кайдани врізались у плоть, утворюючи глибокі борозни. Пальці лівої руки посиніли — кровообіг майже зупинився. Права рука ще рухалась, але ледь-ледь.

Аделіта змусила себе поворухнутись — повільно, обережно. Зігнула коліна, наскільки дозволяли ланцюги. Потягла носки на себе, потім від себе. Кров неохоче поверталась, приносила біль, гострий та жорстокий.

Люк відчинявся і світло вдарило по очах, навіть такий слабке, що падало з палуби. Аделіта примружилась, відвернулась.

Почулись глухі кроки на трапі. Це був не Беласкес — той ходив важко, впевнено, і не матроси — вони спускались швидко, нервово. Ці кроки були повільними, обережними. Старечими.

Постать виринула з напівтемряви — худа, зігнута, з дерев’яною мискою в руках.

Старий кок — африканець років шістдесяти, може більше, зі шкірою, перетятою глибокими зморшками, як висохла земля після посухи і сивим волоссям, коротким, кучерявим, очима мутними від віку, але які ще бачили.

Він обходив полонених по черзі, давав їжу — шматок хліба, ковток води. Не багато, але хоч щось. Аделіту пропускав раніше — Беласкес наказав не годувати — але цього разу зупинився перед нею.

Присів навпочіпки, поставив миску на підлогу. У ній — вода, мутна, тепла, але вода. Шматок хліба — твердий, запліснявілий з одного краю, але все ще їстівний.

Кок мовчав. Дивився на Аделіту довго, оцінююче. Вона дивилась у відповідь — не благаючи, не просячи.

— Ти сильна, — сказав він нарешті, іспанською з густим акцентом йоруба. — Бачу в твоїх очах. Моя дочка була такою.

Аделіта не відповіла одразу. Горло було занадто сухе. Ковтнула, примусила вимовити: