Глава 2.2

Години тяглися. Над головою вартові ходили розміреним кроком — два на палубі, патрулювали по черзі. У трюмі пахло вологим деревом, сечею, застарілим потом. Аделіта дихала через рот, намагаючись не вдихати сморід носом. Тіло боліло — ребра, де Беласкес бив, зап'ястя під кайданами, м'язи, що затерпли від трьох днів майже без руху.

Але біль можна терпіти, спрага гірша. Язик розпух, горло здавалось обдертим і наче наповненим корою. Кожен ковток слини йшов з зусиллям. Голова трохи крутилась — три дні без їжі давались взнаки.

Треба зосередитись. Відволіктись від тіла.

Вона думала про план. Якщо Педро наважиться, якщо принесе ключі опівночі, тоді треба звільнити ще кількох полонених — достатньо, щоб подолати чотирьох вартових. Африканець з ашанті — він сильний, швидкий, навіть виснажений. Двоє мулатів біля трапу — молодих, з мускулистими руками. Індіанець з довгим волоссям — тихий, але в його очах тліла люта ненависть. Жінка метис — жилава, з руками, що знали важку працю.

П'ятеро. Разом з нею — шестеро проти чотирьох.

Шанс.

На палубі двоє вартових. Треба вбити їх швидко, тихо. Потім взяти зброю. Тоді вже можна битись з рештою.

А потім — шлюпка, берег і втеча в джунглі.

І Педро?

Обличчя його виринуло в пам'яті — молоде, довірливе, голодне до жінки. Вона обіцяла йому піти разом, обіцяла віддатись — брехня, звісно. Як тільки вона дістанеться берега, Педро стане тягарем, свідком і загрозою водночас. Беласкес катуватиме його, якщо спіймає живим. Краще для хлопця померти швидко, у хаосі бійки. Куля або шабля — милосердніша смерть, ніж те, що з ним зробить капітан, коли дізнається, але нехай його долю вирішує бог, не вона.

Аделіта не відчувала провини. Провина — розкіш, яку не може дозволити собі той, хто виживає. Педро зробив вибір, спочатку, коли пішов юнгою на піратське судно, вдруге — коли погодився допомогти їй. Він достатньо дорослий, щоб нести відповідальність за свої рішення. Якщо ці рішення привели до смерті — що ж, війна не розбирає віку.

А вона тепер була на війні. З того моменту, як Беласкес підібрав її з моря.

Десь над головою пролунав дзвін — корабельний годинник. Одинадцять ударів. Ще година.

Аделіта відкрила очі. У темряві трюму можна було розрізнити силуети — африканець сидів нерухомо, жінка метиска також не спала, дивилась у порожнечу. Мулати дрімали, голови схилені на груди. Індіанець спостерігав за люком.

Вони також чекали. Також знали — щось має статися.

Півгодини. Аделіта масажувала пальці, намагалась повернути почуття в онімілих кисти. Згинала-розгинала ноги, наскільки дозволяли кайдани. Готувала тіло. Воно має слухатись, коли прийде час і не підвести.

Ще п'ятнадцять хвилин. Дихання сповільнилось. Пульс рівний. У животі холод — не від страху.

Люк відчинився безшумно — Педро змастив петлі, розумний хлопець. Спускався повільно, у руках щось металеве блищало у слабкому світлі місяця, що падав з люка. 

Дійшов до неї, присів. Руки юнги тремтіли так сильно, що ключ тричі промахувався повз замок.

— Швидко, — шепнула Аделіта. — Не думай, посто роби.

Ключ увійшов у замок, повернувся. Клацання — і ліва рука вільна. Залізо впало на підлогу з глухим стуком, кров хлинула в пальці — гострий біль, як тисячі голок пронизана руку. Щелепа Аделіти стиснулась, вона не закричала, лиш зашипіла тихо.

Права рука, ключ провернувся і в її замку.

Потім Педро взявся за ноги, і діяв швидше тепер, певно, страх штовхав його вперед. Кайдани впали, Аделіта підвелась — ноги не слухались одразу, затерпли від днів без руху. Вона схопилась за стіну, вистояла, доки кров шалено пульсувала в скронях.

— Звільни ще п'ятьох, — прошипіла, вказуючи. — Того. Он тих двох. Його. Її.

— Що? — Педро побілів ще більше. — Ти сказала тільки тебе...

— Нас має бути достатньо проти вартових. — Голос її став жорстким, командним. Аби вижити Алеліта мусила знову стати Ла Скорпіоною. — Або думаєш, я сама впораюсь?

— Вони вб'ють мене...

— Я вб'ю тебе, якщо не звільниш їх зараз!

Це була не порожня погроза — очі жінки, яку він так бажав, сказали це за неї. Педро ковтнув, пішов до африканця.

Ключ в замку. Клац — і величезний чоловік підвівся — повільно, плавно, як хижак. Шия тріснула, коли він повертав голову. М'язи перекотились під чорною шкірою. Він подивився на Педро — хлопець відступив на крок, майже скрикнув.

Далі — мулати. Обидва швидко підвелись, розтираючи затерплі м'язи. Індіанець піднявся безшумно, як тінь. Метиска встала, у руках вже був уламок дерева, зірваний зі стіни — загострений, мокрий від гнилощі.

Шестеро вільних. Педро притулився до стіни, очі широкі.

Аделіта жестом показала на трап. Рухались безшумно, ставили ноги обережно. Вона попереду — знала, як ходити тихо, навіть ослабленою. Африканець за нею. Решта позаду.

Трап під босими ногами був холодний, дерево гладке від років користування. Сходинка за сходинкою, тихо, майже безшумно. У відкритому люці яскравий, білий місяць обіцяв свободу. Аделіта зупинилась, оглянула палубу.

Двоє вартових. Один справа біля релінгу, спиною до люка, дивиться на берег. Другий зліва біля щогли, також дивиться в бік таверн, де грає музика.

Вона відійшла в тінь, жестом покликала африканця. Він виліз на палубу безшумно — дивовижно для такого великого чоловіка. Торкнулась його плеча, вказала на вартового біля щогли. Потім на себе — той біля релінгу.

Африканець кивнув, він зрозумів її без слів.

Вона рахувала в голові. Три, два, один.

Рушили одночасно.

Африканець злетів по палубі тихо, як привид, руки схопили голову вартового, смикнули вбік. Хруск — і тіло почало падати — африканець підхопив його, опустив безшумно.

Аделіта добігла до свого за п'ять секунд. Стрибнула на спину, обхопила горло лівою рукою, правою затисла рот. Він сильніший — смикнувся, руки полетіли назад. Пальці вп'ялись у її передпліччя, тягли. Вони пірнули вбік, вдарились об палубу.