2.1 Перший бунт

За три дні Аделіта навчилася розрізняти кроки. Важкі, впевнені — Беласкес. Швидкі, нервові — боцман Санчез. А легкі, наче він намагався, аби ніхто не звернув на нього увагу — молодого матроса Педро, що приносив воду полоненим і кожен раз виглядав так, наче йому соромно за власне існування.

Три дні в трюмі "Чорної мамби" перетворили час на щось інше — в'язке, повільне, виміряне ударами серця та скрипом дерева над головою. Аделіта навчилася читати корабель, як колись читала гори і піски Веракруса перед партизанськими рейдами. Кожен звук ніс інформацію, кожна зміна ритму — можливість або загрозу.

Увечері третього дня ритм змінився.

Корабель сповільнив хід близько восьмої години — гойдання стало м'якшим, більш передбачуваним. Потім залізні ланцюги якоря загриміли за бортом, їхній скрип відлунював крізь товщу води та дерева. Корабель здригнувся, став на місці. Це означало, вони прибули в порт.

Аделіта сиділа в найтемнішому куті трюму, спиною до мокрої стіни. Подвійні кайданки на зап'ястях важили фунтів по п'ять кожна — залізо вирізувало глибокі борозни в шкірі, там, де метал терся об кістки. Пальці ліворуч майже не рухались — онімілі від поганого кровообігу. Губи потріскались від спраги, язик прилип до піднебіння. Беласкес дотримався слова — ні їжі, ні води після того, як вона плюнула йому в обличчя їй не давали.

Але розум працював чітко. Голод загострював відчуття, прибирав зайве. Лишалася лише суть — виживання.

Над головою почався гармидер. Команда готувалась до висадки — чоботи грюкали по палубі, голоси перекрикувались, хтось сміявся грубо та п'яно. Запах рому просочувався крізь щілини в дошках — солодкий, терпкий, такий густий, наче його майже можна було скуштувати.

Голос Беласкеса пробився крізь шум — владний, жорсткий, трохи хрипкий від тютюну:

— Санчез! Ти залишаєшся. Мануель, Карлос, Хав'єр — з тобою на варті.

— Решта — зі мною! — Беласкес реготав. — Але не нажирайтеся так, щоб не вернутися! Мені треба, щоб ви могли триматись на ногах завтра, коли підемо до Тортуги!

Сміх відповів йому — грубий, задоволений. Кроки загриміли до трапу. Шлюпка скрипнула, опускаючись на воду, заплескали весла. Голоси віддалялись, зливаючись з шумом портового містечка — музикою з таверн, п'яними криками, жіночим сміхом.

Аделіта закрила очі, дихала повільно. Пульс у скронях бився ритмічно, рахував секунди. Четверо вартових. Одна шлюпка на березі. Капітан п'яний до ранку. Це шанс, можливо, останній перед ринком, де її хочуть продати, як худобу.

Але спочатку треба звільнитися від кайданів.

Навколо в трюмі — тиша. Африканська жінка з дитиною спала, притиснувши немовля до грудей. Старий іспанець нарешті замовк — молитви закінчились або він просто втратив сили. Африканець з племені ашанті сидів у протилежному кутку, тримаючи спину прямо навіть у кайданах. Його очі іноді блищали в темряві, коли світло з щілин падало під правильним кутом. Він також чекав, також рахував можливості.

Дві години минули в нерухомості. Аделіта рахувала удари серця, уявляла, що відбувається на березі. Беласкес у таверні, перша кварта рому, друга, третя. Матроси розходяться — хто в бордель, хто до карткового столу. На кораблі вартові займають позиції — двоє на палубі, двоє в каютах.

Кроки на трапі. Легкі, значить, Педро теж лишився.

Люк відчинився, світло смолоскипа вдарило по очах. Педро спускався повільно, обережно ставлячи ноги на сходинки. У руках — дерев'яне відро та черпак. Обличчя його виринуло з напівтемряви — молоде, з м'якими рисами, без жодної щетинки. Шкіра ще мала ту гладкість, що притаманна хлопцям, які не провели на морі й року. Він намагався не зустрічатись поглядом з полоненими.

Він почав обходити трюм, давав воду кожному. Черпак дзеленчав об край відра — руки тремтіли. Африканець випив, не подякував, просто дивився на Педро так, наче бачив крізь нього. Хлопець поспішив далі. Старий іспанець схопив черпак обома руками, пив жадібно, вода текла по підборіддю.

Коли Педро дійшов до Аделіти, зупинився. Довго стояв, дивився на неї — не в очі, а нижче. На шию, де пульс бився під тонкою шкірою. На ключиці, що виступали крізь розірвану сорочку. На зап'ястя в кайданах. Черпак завмер у повітрі.

Аделіта дивилася на нього довго, оцінююче. Помітила, як його погляд ковзнув по її тілу — швидко, винувато, але голодно. Помітила, як кадик смикнувся, коли він ковтнув слину. Помітила напругу в плечах, і як його пальці стиснули ручку черпака.

Молодий, самотній, голодний до жінки, як вовк до м'яса.

Вона заговорила іспанською — голос був низький, майже ніжний, з тією інтонацією, яку Даміан називав "оксамитовою пасткою":

— Як тебе звуть?

Педро здригнувся, озирнувся через плече. Трап порожній. Нікого не чути.

— Педро, — прошепотів він.

— Педро. — Вона повторила його ім'я повільно, змусила його звучати м'яко, майже інтимно. — Гарне ім'я. Скільки тобі років, Педро?

— Вісімнадцять. — Він нарешті подивився їй в очі. Помилка — бо тепер її погляд захопив його і не відпускав.

— Вісімнадцять. — Посмішка торкнулась її губ — перша за три дні. Розбита губа спалахнула болем, але посмішка трималась. — Ти занадто молодий, щоб гнити на цьому кораблі. Занадто молодий, щоб служити п'яниці, що продає людей, як худобу.

Педро мовчав, але черпак опустився. Він присів навпочіпки, щоб бути на одному рівні з нею.

— Я просто матрос, — сказав він тихо. — Треба їсти. Родині треба гроші...

— Твоя родина знає, чим ти займаєшся? — Аделіта нахилилась вперед, наскільки дозволяли кайдани. Запах її тіла — поту, крові, але також чогось іншого, жіночого, теплого — дістався до нього. Побачила, як його ніздрі роздулись. — Знають, що ти допомагаєш работоргівцю? Що руки твої в крові невинних?

— Я нікого не вбивав! — Педро відступив на дюйм.

— Поки що. — Голос її став м'якшим. — Але скоро доведеться. Беласкес змусить. Перша смерть завжди найважча, друга — легша, а наступні потім вже не важать нічого.