Глава 11. Самотні душі

Листопад прийшов до Мадрида з прохолодними дощами та різким вітром, який струшував із дерев листя. Гравійні доріжки королівських садів потемніли від вологи, пахли мокрим камінням і осінню

Жасминова алея більше не пахла квітами — розлогі кущі відцвіли, залишивши лише голі гілки та спогади про літо. Але король продовжував приходити сюди щодня о пів на першу.

Після нападу на нього королівські сади закрили для містян, відреставрувавши старі величезні ворота. Охорону посилили, але, за наказом короля, на жасминовій алеї його все так само не турбували. 

Аделіта також приходила сюди, наче випадково, начебто просто прогулюючись. Під пильним наглядом королеви це було дуже небезпечно, однак останнім часом вона була так зайнята прийомами, що або не звертала уваги на Аделіту, або ж дуже старанно вдавала це.  

Іноді король прогулювався зі своїм пасинком — чотирнадцятирічним Адріаном, хлопчиком, неймовірно схожим на нього. В такі миті Аделіта не підходила, не заважаючи королю спілкуватись з ним.   

А тим часом нічого не було випадковим. Кожна зустріч з Фернандо була розрахунком, кожна розмова — інструментом, однак кожна її усмішка, теплі слова і радість від зустрічі — були справжніми. Хоча вона й нагадувала собі, коли прокидалась вранці і готувалася до чергової зустрічі, що це гра, холодний розрахунок і нічого особистого.

Але коли бачила його — високу постать у темному плащі, що йшов алеєю з руками за спиною, і злегка схиленою головою, наче він ніс якийсь невидимий тягар — щось стискувалося в її грудях. Тоді на перше місце вже виходив не страх і не розрахунок, а щось тепле та небезпечне, що вона не хотіла називати.

Сьогодні був день після сильного дощу, що перетворив сади на вологий, запашний світ мокрого листя та землі. Аделіта йшла алеєю в темно-синій сукні та плащі, накинувши капюшон на голову. Під ногами хлюпала вода, просочувалася крізь тонку підошву черевиків. Можна було б повернутися до палацу, де було сухо та тепло, але вона знала — він буде тут. Навіть у такий день.

І не помилилася. Король стояв біля старого дуба в кінці алеї, дивлячись на озеро, що розкинулося за деревами — темне, холодне, з сіткою дощу. Він не обернувся, коли вона наближалася, але знала — чув її кроки. Завжди чув.

— Сеньйоро де Реєс, — сказав він тихо, не обертаючись. — Ви прийшли навіть у таку погоду.

— Так само як ви, ваша величносте, — відповіла вона, зупиняючись за кілька футів.

Він обернувся, усміхнувся ледь помітно — усмішка, яку вона бачила все частіше останніми тижнями. Вона змінювала його обличчя, робила його молодшим, менш втомленим.

— Я люблю дощ, — сказав він, дивлячись знову на озеро. — Він робить світ тихішим. Люди ховаються в будинках, і на мить можна подумати, що ти один у всесвіті.

Аделіта підійшла ближче, стала поруч, також дивлячись на озеро. Вода була темною, майже чорною, відбиваючи сірі хмари.

— Ви хочете бути один? — запитала вона тихо.

— Іноді, — він зітхнув. — Іноді самотність — це єдина чесна річ у моєму житті. Люди брешуть. Вони говорять те, що я хочу чути, або те, що вигідно їм. Але самотність не бреше, вона просто є.

Вона мовчала, не знаючи, що відповісти. Тому що розуміла його — занадто добре. Самотність була її супутником п'ять років. Після смерті Даміана вона жила в світі, де довіряти нікому було безпечніше, ніж довіряти комусь.

— Але ви не самотній зараз, — сказала вона нарешті. — Я тут.

Він обернувся, дивлячись на неї пильно, і в його очах було щось, що змусило її серце битися швидше.

— Так, — сказав він тихо. — Ви тут. І це єдине, що робить останні місяці не такими нестерпними.

Вони пішли алеєю — повільно, наче час не існував, а за їхніми спинами не було палацу, обов'язків, інтриг, небезпек. Просто дві людини, що йшли мокрими стежками та говорили про речі, про які не можна говорити при дворі.

— Розкажіть мені ще про Нову Іспанію, — попросив король. — Не про політику, не про повстання. Про землю і про те, якою вона була до війни.

Аделіта завагалася. Говорити про Мексику означало згадати про Ла Соледад, про Даміана, про все, що вона втратила. Але в його голосі була щирість, що змушувала її відповідати правдою.

— Вона була прекрасною, — почала вона тихо. — Гори Сьєрра-Мадре на заході, такі високі, що їхні вершини ховалися в хмарах. Долини з виноградниками, здавалось, тягнулися до горизонту. Повітря пахло прянощами та квітами, а ночі були такими зоряними, наче лише трішки — і можна дістати рукою до неба.

— Ви любили це місце, — сказав він. Не питання — констатація.

— Так. Там був мій дім. — Вона помовчала, потім додала тихіше: — Там я була щасливою. До того, як все змінилося.

— Що змінилося?

Вона не могла сказати правду — що її чоловіка вбили за боротьбу за свободу, що вона стала Ла Скорпіоною, що п'ять років жила помстою. Тому сказала частину правди:

— Мій чоловік помер. А з ним померла частина мене.

Король зупинився, обернувся до неї. Дощ моросив на його обличчя, але він не помічав.

— Ви досі любите його, — сказав він тихо.