Глава 10. Придворне життя

Бути компаньйонкою королеви означало жити в золотій клітці, де за кожним рухом спостерігають, кожне слово потрібно зважувати, а кожен подих чи погляд міг стати приводом для підозри. Аделіта зрозуміла це вже першого дня, коли стояла в покоях Марії Ізабель — величезній кімнаті з високими стелями, розписаними фресками херувимів та святих, з вікнами, завішеними важкими оксамитовими драпіруваннями кольору бургундського вина, що майже не пропускали світла. 

Повітря тут було задушливим, насиченим парфумами — занадто солодкими і важкими, наче хтось намагався заглушити запах чогось іншого, менш приємного, що ховалося під позолотою та шовком.

Королева сиділа в кріслі біля вікна, оточена трьома іншими компаньйонками — донья Ізабель де Торрес, літня жінка з кислим обличчям; донья Беатріс де Гевара, молода, але вже змучена службою; та донья Інес де Саламанка, що постійно нервово сміялася без причини. Усі троє вишивали, їхні голки рухалися ритмічно, монотонно, наче вони не жінки, а механізми, створені для цієї нудної роботи.

Аделіта стояла біля дверей, тримаючи в руках книгу — збірку поезії французького автора, яку королева наказала їй читати вголос. Але Марія Ізабель не слухала. Вона дивилася у вікно, де за важкими драпіруваннями проглядався шматок королівського саду, і на її обличчі — напудреному до нездорової білизни, з яскраво-червоними плямами на щоках — був вираз глибокої нудьги, перемішаної з чимось схожим на застарілу образу.

— Продовжуйте, донья де Реєс, — сказала королева, не обертаючись, голос був різким, неприємним. — Я чекаю.

Аделіта відкрила книгу на закладці, почала читати французькою — мовою, яку вивчила ще дівчинкою від гувернантки, найнятої батьком. Вірші були про кохання, втрачене та знайдене знову, про розлуку та возз'єднання. Романтична нісенітниця, що не мала нічого спільного з реальністю.

Вона читала монотонно, без емоцій, дивлячись на сторінки та думаючи не про поезію, а про те, як їй вирватися звідси. Як дістатися до архівів, що знаходилися в іншому крилі палацу, за трьома дверима під охороною та під наглядом головного архіваріуса — дона Педро де Вільянуева, літнього чиновника, який, за словами Консуело, не пропускав нікого без особистого дозволу короля.

— Досить, — різко перебила королева, махнувши рукою. — Ваш французький акцент нестерпний. Очевидно, що в колоніях не вміють навчати мов належним чином.

Аделіта закрила книгу, стискаючи її міцніше, ніж треба. Не те щоб королеві вдалося образити її, але було неприємно. Тим не менш, вона не дозволила цьому відбитися на обличчі. Усміхнулася — ввічливо, скромно.

— Вибачте, ваша величносте. Я докладу більше зусиль.

— Не докладайте зусиль, просто мовчіть, — королева обернулася, дивлячись на неї холодними очима, підведеними чорним так густо, що вони здавалися провалами в черепі. — Я не розумію, чому король наполягав на вашому призначенні. Компаньйонок у мене вистачає. А ви... — вона оглянула Аделіту зверху донизу, губи скривилися в зневажливій усмішці, — ви навіть не з належної родини. Вдова торговця. Це майже ображає мене.

Інші компаньйонки тихо захіхікали — не щиро, а наче сміх був частиною їхніх обов'язків.

Аделіта змусила себе дихати рівно, не реагувати. 

— Я дуже вдячна за цю честь, ваша величносте, — сказала вона тихо. — І сподіваюся служити вам добре.

— Служити мені? — королева усміхнулася ширше, але усмішка не торкнулася очей. — Ви тут не щоб служити мені, донья де Реєс. Ви тут, бо мій чоловік вирішив винагородити вас за те, що врятували його життя. Але не обманюйте себе — його вдячність не триватиме вічно. Королі швидко забувають.

Вона підвелася з крісла, підійшла до Аделіти — повільно, бо кожен крок був демонстрацією влади. Зупинилася за фут, дивлячись просто в очі, і Аделіта відчула запах її парфумів — важких, задушливих, з нотками чогось гіркого.

— І ще одне, — королева нахилилася ближче, голос став тихим, але від цього не менш небезпечним. — Якщо ви думаєте, що можете використати прихильність мого чоловіка для своїх цілей, позбавтеся цієї ілюзії. Я знаю, як жінки грають в цю гру. І завжди перемагаю.

Погляди зустрілися — холодна блакитна крига королеви проти зеленувато-карого полум'я Аделіти. Мить тиші, важкої, небезпечної дала Аделіти час зібратись і не показати, що слвоа потрапили в ціль. Потім королева випрямилася, відійшла назад до крісла.

— Можете йти, — сказала вона байдуже, знову дивлячись у вікно. — Ваша присутність мене втомлює. Повертайтеся о четвертій годині і навчіться до того часу краще читати французькою.

Аделіта зробила реверанс — глибокий, бездоганний — і вийшла з покоїв, закривши за собою важкі двері. У коридорі нарешті змогла вдихнути повітря — не таке задушливе, не таке насичене отрутою та ревнощами.

Королева відчувала загрозу. І це робило Аделіту ще вразливішою.

***

Палац був лабіринтом — коридори розгалужувалися в десятки напрямків, сходи спіраллю вели вгору та вниз, кімнати змінювалися одна за одною, кожна розкішніша за попередню. Аделіта йшла повільно, наче просто прогулюючись, але насправді запам'ятовувала кожен поворот, двері, і навіть кожного слугу, що проходив повз.

Вона мала дві години до повернення до королеви. Дві години, щоб дослідити палац, знайти той шлях до архівів, про який їй якось говорила Консуело.