Глава 8. Перша зустріч з королем

Корсет стискав ребра так туго, що дихати доводилося маленькими, обережними ковтками повітря, наче вона була не жінкою, а порцеляновою лялькою, створеною для прикраси, а не для життя.

Аделіта стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті в особняку доньї Консуело, дивлячись на жінку, яка дивилася у відповідь — чужу, елегантну, досконалу. Її сукня була темно-синьою, майже чорною, з сріблястою вишивкою по ліфу та рукавах, декольте оголювало плечі та ключиці, а спідниця розпадалася важкими складками до підлоги. Волосся — свіжо підфарбоване хною в смоляно-чорний колір — було зібране у високу зачіску, прикрашену срібними шпильками. Шия оголена, без медальйона Даміана, який залишився в шкатулці, схований від чужих очей. Замість нього — тонкий ланцюжок з сапфіром, що блищав холодним синім вогнем.

Вона торкнулася каменя кінчиками пальців, відчуваючи його гладкість та холод. Цей сапфір належав тітці Консуело, що померла багато років тому, залишивши прикрасу їй у спадок. Тепер кулон висів на шиї Аделіти, яка грала роль іншої жінки, ховаючи під маскою елегантності справжню мету — помсту, документи, повернення того, що належало їй по праву.

— Ти виглядаєш бездоганно, — сказала Консуело, заходячи до кімнати без стуку. Літня жінка була одягнена в темно-бордову сукню з чорним мереживом, волосся зібрала у гладку високу зачіску, а на шиї блискотіли перли. Вона оглянула Аделіту критичним поглядом, кивнула задоволено.

— При дворі ніхто не запідозрить, що ти не народилася в цих стінах.

— Дякую, — Аделіта обернулася від дзеркала. Корсет різав шкіру під грудьми, але вона не дала цьому відбитися на обличчі. За ці кілька днів в Мадриді вона звикла до корсетів і важких суконь, як і до того, що дихати треба обережно, ходити — маленькими кроками, а усміхатися — завжди, навіть коли хочеться кричати. — Я готова.

— Ні, ще не готова, — Консуело підійшла ближче, витягла з кишені невеликий флакончик з темного скла. — Крапля парфумів. Дами з вищого світу завжди пахнуть. Це частина гри.

Аделіта дозволила їй нанести духи на зап'ястя та за вухами — важкий, солодкуватий аромат жасмину та амбри, одразу огорнув її хмарою. Запах був надто інтенсивним, майже задушливим, але Консуело мала рацію — тут все було грою, тож кожна деталь мала значення.

— От тепер ти дійсно готова, — сказала Консуело, усміхаючись. — Пам'ятай: ти освічена, начитана, але скромна. Не намагайся привертати увагу. Нехай вони самі зацікавляться тобою. А це буде дуже легко — ти випромінюєш загадку і внутрішню силу!

— Зрозуміло, — Аделіта кивнула, повторюючи в думках легенду, яку вони з Консуело вибудували за ці дні. Кожна деталь мала бути на місці, кожна відповідь — продумана наперед.

Карета чекала біля входу — елегантна, з гербом родини Консуело на дверцятах. Вони сіли — і карета рушила вулицями вечірнього Мадрида.

Місто було освітлене ліхтарями, що горіли на кожному розі, кидаючи жовте мерехтливе світло на бруківку та фасади будинків. Люди поспішали додому або до таверн, де можна було випити вина та забути про важкий день. Але аристократи їхали в театр — до королівської опери, де сьогодні мала відбутися прем'єра нової постановки.

Королівський театр височів у центрі Мадрида — масивна будівля з кремового каменю, з колонами та статуями на фасаді, з величезними сходами, що вели до головного входу. Карети аристократів вишиковувалися одна за одною, випускаючи зі своїх оксамитових утроб гостей — дам у розкішних сукнях та чоловіків у мундирах або суворих камзолах.

Аделіта дивилася на них крізь вікно кареті, намагаючись запам'ятати обличчя, манери, жести. Це були люди влади — ті, хто приймав рішення, хто контролював імперію, що простягалася через океани.

Коли їхня карета зупинилася, лакей відчинив дверцята, подав руку спочатку Консуело, потім Аделіті. Вона вийшла, відчуваючи, як важка спідниця шелестить об мармурові сходи. Навколо було безліч людей, але вона йшла з піднятою головою, дивлячись прямо перед собою, наче ніхто не вартував її уваги. Так робили аристократки — ігнорували натовп, наче він не існував.

Усередині театр був ще розкішнішим — високі стелі, розписані фресками з міфологічними сценами, люстри з кришталю, що сяяли тисячами свічок, оксамитові драпірування червоного та золотого кольору. Запах воску, парфумів та дорогих тканин змішувався в одну п'янку суміш. Голоси лунали з усіх боків — гучні, впевнені, сповнені зверхності. Придворні розмовляли про політику, моду, чутки, інтриги — про все, крім того, що дійсно мало значення.

Консуело вела Аделіту до їхньої ложі — не найкращої, але й не найгіршої, на другому ярусі, з хорошим оглядом сцени. Вони сіли на оксамитові крісла, і Аделіта нарешті змогла озирнутися, вивчаючи зал. П'ять ярусів лож, кожна заповнена аристократами. Партер внизу — для менш знатних, але все одно заможних людей. І найголовніша ложа — королівська, прямо навпроти сцени, піднята над усіма іншими, наче трон над підданими.

Королівська ложа була порожня.

— Невже сюди справді прийде король? — тихо запитала Аделіта.

— Звісно! Зазвичай королівське подружжя прибуває початком вистави, — відповіла Консуело, розгортаючи віяло. — Або під час антракту. Фернандо не любить бути на публіці довго. Він втомлений від двору більше, ніж хто-небудь інший.

Аделіта не відповіла, продовжуючи вивчати королівську ложу. Саме там сидітиме чоловік, який мав владу повернути їй Ла Соледад або назавжди залишити її у руках корумпованих чиновників.

Але коли оркестр заграв увертюру, і світло свічок трохи приглушили, королева з'явилася першою. Марія Ізабель увійшла до королівської ложі, оточена фрейлінами та охоронцями. Аделіта знала від Консуело, що їй було сорок чотири роки, але виглядала вона старшою — обличчя напудрене до білизни, щоки нафарбовані червоною фарбою, губи яскраво-червоні. Волосся зібране у складну зачіску, прикрашену діамантами. Сукня була розкішною — золота парча з мереживом, декольте таке глибоке, що межувало з непристойністю. Певно, для королеви тут не існувало обмежень і правил.