7.3

***
Дорога до Мадрида пролягала через сухі рівнини та пагорби, вкриті оливковими деревами та виноградниками. Аделіта дивилася у вікно кареті, намагаючись запам'ятати кожну деталь — форму будинків, одяг людей, навіть те, як вони рухалися та говорили. Все було іншим, ніж у Мексиці. Іспанія пахла старовиною та пилом століть, тоді як Мексика — молодістю та необробленою дикістю.

Перший день вони проїхали близько тридцяти миль, зупинившись на ніч у маленькому заїзді біля міста Херес. Кімнати були чистими, хоч і занадто простими — побілені стіни, дерев'яні ліжка, маленькі вікна з дерев'яними віконницями. Хуан-Габріель заснув одразу, виснажений дорогою. Хуана також пішла спати рано. Але Аделіта не могла заснути.

Вона сиділа на краю ліжка, дивлячись на темне вікно, за яким була чужа ніч чужої країни. В руках тримала медальйон Даміана — не відкривала його, просто тримала, відчуваючи важке срібло та тепло від свого тіла. Цей медальйон був єдиним, що з'єднувало її з минулим, з домом, з людиною, яку вона любила більше за життя.

«Я тут, Даміане», — подумала вона. «Я в Іспанії, у країні, що забрала тебе в мене. Я знайду документи, поверну Ла Соледад і помщуся за тебе до кінця».

У двері тихо постукали. Аделіта напружилася, рука потягнулася до ножа, що завжди тримала поруч. Але голос за дверима був знайомий:

— Аделіто, це я.

Вінченцо. Вона підійшла до дверей, відчинила їх. Він стояв у коридорі, тримав пляшка вина та два келихи.

— Не можеш заснути? — запитав він.

— Ні, — відповіла вона чесно.

— Я теж. — Він підняв пляшку. — Вип’єш  зі мною?

Вона вагалася. Знала, що має відмовити, відіслати його, лягти спати. Але самотність була нестерпною цієї ночі, і присутність Вінченцо — навіть з його безнадійним коханням — була кращою за порожнечу.

— Заходь, — сказала вона, відступаючи.

Він увійшов, закривши двері тихо, щоб не розбудити Хуану та Хуана-Габріеля, що спали в сусідній кімнаті. Сів на єдиний стілець біля столу, налив вино в обидва келихи. Подав один їй.

— За що вип'ємо? — запитав він тихо.

— За нашу перемогу, — відповіла Аделіта.

Вони випили. Вино було терпким, з присмаком дуба та часу. Аделіта відчула, як тепло розливається в грудях, відганяючи холод, що жив там з тієї ночі, коли вона вбила дона Ігнасіо.

— Ти думаєш про нього, — сказав Вінченцо. Не питання — констатація факту.

— Про кого? — запитала вона, хоча знала відповідь.

— Про Даміана.

Вона не заперечувала. Відвернулася, дивлячись на темне вікно.

— Я думаю про нього кожного дня, кожної ночі. Він у кожному моєму подиху, у кожному серцебитті. 

— Він мертвий, Аделіто, — голос Вінченцо був м'яким, але в ньому була сталь. — П'ять років мертвий. А ти досі живеш з привидом.

— Він не привид, — різко відповіла вона, обертаючись. — Він був реальним. Наше кохання було реальним. І я не зраджу його пам'ять, закохавшись знову.

Слова повисли в повітрі між ними — гострі, болісні. Вінченцо дивився на неї довго, і в його очах було щось, що змусило її відчути біль у грудях — не фізичний, а емоційний, глибокий.

— Він був єдиною людиною, яка навчила мене довіряти. Він врятував мені життя і дав свободу. Як думаєш, мені не важко? 

— Я не знаю! — Аделіта різко підвелась. — Я кохаю його досі! 

— Я знаю. І не прошу тебе кохати мене замість нього, — сказав він нарешті. — Ніколи не просив. Я знаю, що твоє серце належить йому. Але дозволь мені хоча б бути поруч, щоб захищати тебе. Не відштовхуй.  Це все, що мені потрібно.

— Чому? — запитала вона тихо. — Чому ти це робиш? Чому залишаєшся зі мною, знаючи, що я ніколи не зможу дати тобі те, чого ти хочеш?

Він усміхнувся — гірко, сумно.

— Тому що любов не для того, щоб брати, Аделіто. Вона — щоб віддавати. І я готовий віддавати все, що маю, навіть якщо нічого не отримаю натомість.

Вона хотіла сказати щось, але слова застрягли в горлі. Натомість підійшла до нього, поклала руку на його плече — єдиний жест близькості, який могла собі дозволити.

— Дякую, — прошепотіла вона. — За все.

Він накрив її руку своєю теплою, міцною, надійною.

— Я поруч. Завжди. — відповів він тихо.