Глава 7. До Мадрида

Шість тижнів у морі змінюють людину — не зовні, а всередині, в тому місці, де живуть спогади та надії. 

Аделіта стояла на палубі «Санта-Марії», дивлячись на берег, що повільно наближався крізь ранковий туман, і не впізнавала себе. Жінка, яка піднімалася на цей корабель у Веракрусі, була сповнена гніву та жаги помсти, її руки досі пам'ятали тепло крові дона Ігнасіо. А зараз, коли європейська земля ставала все ближчою, гнів нікуди не зник, але трансформувався у щось холодніше, впевненіше — у план, що мав бути виконаний крок за кроком, без емоцій і права на помилку.

Кадіс розкинувся перед нею, наче міраж із картини: біле місто на березі синього моря, оточене фортечними стінами, що сяяли в променях ранкового сонця. Архітектура була іншою, ніж у Мексиці — вищі будинки, вужчі вулиці, більше каменю і менше дерева. Навіть повітря пахло інакше — не гарячим пилом і прянощами, а сіллю, рибою та чимось прохолодним, що нагадувало старі кам'яні собори. Світло теж було іншим — не таким нещадним, як мексиканське сонце, а м'якшим, розсіяним, наче проходило крізь молоко.

Вона стиснула поруччя релінгу, відчуваючи під пальцями шорстке дерево, просочене сіллю та часом. Серце билося рівно, без панічного калатання — за п'ять років вона навчилася контролювати страх, ховати його глибоко, де ніхто не міг побачити. 

Та, власне, доньї Кармен Луні де Реєс не було чого боятись. Вона була заможною вдовою з документами, грошима, репутацією. 

Але Аделіта боялася. Не за себе — за Хуана-Габріеля, який спав унизу в каюті, притулившись до Хуани. За Вінченцо, який залишив своє життя заради неї, і за всіх, кого вона втягнула у цю божевільну авантюру. Тепер, коли серце Корони було так близько, ідея з прибуттям сюди здавалась їй не такою вже й гарною. 

— Сеньйоро де Реєс, — капітан підійшов до неї, знімаючи капелюха. Його обличчя, стомлене сонцем і морем, було задоволеним вдалим рейсом. — Ми майже прибули і через півгодини почнемо висадку. Ваші речі вже готові?

— Так, капітане, — відповіла Аделіта, усміхаючись так, як усміхалася б заможна вдова — з легкою зверхністю та вдячністю. — Дякую вам за безпечну подорож. Ви чудово впоралися з бурею біля Азорських островів.

Буря: Аделіта досі пам'ятала ті три дні, коли корабель кидало, наче іграшку, коли вона тримала Хуана-Габріеля в каюті, слухаючи, як скрипить дерево і як кричать матроси. Хлопчик плакав, Хуана молилася, а Вінченцо стояв біля дверей, готовий рятувати їх, якщо корабель почне тонути. Схоже, для нього в своїй  невимовній вірності Аделіті та Хуану-Габріелю просто не існувало страху та перепон. 

— То була не найгірша буря, що я бачив, — капітан посміхнувся. — Але для дами з дитиною, певно, було важко. Ви тримаєтеся мужньо, сеньйоро.

— Жінки з Нової Іспанії звикли до труднощів, — відповіла вона, і в цьому не було брехні.

Він кивнув, надів капелюха назад і пішов командувати матросами, що готували корабель до швартування. Аделіта дивилася, як вони рухаються — спритно, впевнено, наче танцюють знайомий танець. Вона заздрила їм, адже вони знали своє місце і роль у світі. А вона? Вона була привидом, що ховався під чужим ім'ям у чужій країні.

— Mamá? — тоненький голосок долинув позаду. Аделіта обернулася. Хуан-Габріель стояв на палубі, тримаючись за руку Хуани. Його темні очі — такі схожі на очі Даміана — дивилися на неї з цікавістю та трохи страхом. — Ми вже приїхали?

— Так, hijo, — вона присіла навпочіпки, щоб бути на його рівні, обійняла його. Він був теплим, пахнув молоком та сном. — Це Іспанія. Місто називається Кадіс.

— Воно красиве, — сказав хлопчик, дивлячись на білі будинки. — Але не таке, як вдома.

Вдома. Домом для Аделіти був Ла Соледад. І звісно, маленький Хуан не пам'ятати його.

— Скоро ми повернемося додому, — пообіцяла вона, хоча не знала, чи зможе виконати цю обіцянку. — А зараз у нас пригода: нова країна, нові люди. Тобі сподобається.

Він кивнув, але в його очах залишався сумнів. Діти відчували неправду краще за дорослих.

Хуана підійшла ближче, її зморшкувате обличчя було блідим від виснаження. Шість тижнів у морі далися їй важко — вона страждала від морської хвороби майже весь час, ледве їла, майже не виходила з каюти.

— Нарешті тверда земля, — прошепотіла вона, хрестячись. — Madre de Dios, я думала, не доживу до цього дня.

— Доживеш ще до багатьох днів, Хуано, — сказала Аделіта, торкаючись її руки. — Ми тут. Ми в безпеці.

Але це теж була брехня. Вони не були в безпеці. І навряд чи колись будуть. 

За хвилину з нижньої палуби з'явився Вінченцо, несучи останні валізи. Він виглядав втомленим, але міцним — шість тижнів на кораблі не зламали його, радше загартували. Його темні очі зустрілися з очима Аделіти, і в них було питання: «Готова?»

Вона кивнула. Так, була готова. Мусила бути.

Висадка зайняла годину. Спочатку довелося чекати, поки митники перевірять документи капітана, потім поки інші пасажири — купці, священики, солдати, що поверталися додому — зійдуть на берег. Потім настала їхня черга. Аделіта взяла Хуана-Габріеля за руку, Хуана йшла позаду, спираючись на руку Вінченцо. Вони спустилися трапом — повільно, обережно, бо дошки були слизькими від ранкової роси.

Коли нога Аделіти торкнулася бруківки причалу, вона відчула дивне запаморочення. Земля, здавалося, хиталася під ногами, наче вона досі на кораблі. Вінченцо підхопив її за лікоть.

— Обережно, — сказав він тихо. — Перші години на землі після моря завжди такі. Пройде.

Вона кивнула, дозволяючи йому тримати себе, поки тіло звикало до стабільності. Навколо був гамір порту — крики матросів, скрип возів, що перевозили товари, галас торговців, що пропонували свої послуги. Запахи змішувалися в суцільну малоприємну каламуть: риба, піт, сіль, гній коней, прянощі з далеких країн. Люди штовхалися, поспішали, кричали на різних мовах — звідусіль лунала іспанська, португальська, щось, що могло бути італійською або французькою.