7.1

Шість тижнів у морі змінюють людину — не зовні, а всередині, в тому місці, де живуть спогади та надії. 

Аделіта стояла на палубі «Санта-Марії», дивлячись на берег, що повільно наближався крізь ранковий туман, і не впізнавала себе. Жінка, яка піднімалася на цей корабель у Веракрусі, була сповнена гніву та жаги помсти, її руки досі пам'ятали тепло крові дона Ігнасіо. А зараз, коли європейська земля ставала все ближчою, гнів нікуди не зник, але трансформувався у щось холодніше, впевненіше — у план, що мав бути виконаний крок за кроком, без емоцій і права на помилку.

Кадіс розкинувся перед нею, наче міраж із картини: біле місто на березі синього моря, оточене фортечними стінами, що сяяли в променях ранкового сонця. Архітектура була іншою, ніж у Мексиці — вищі будинки, вужчі вулиці, більше каменю і менше дерева. Навіть повітря пахло інакше — не гарячим пилом і прянощами, а сіллю, рибою та чимось прохолодним, що нагадувало старі кам'яні собори. Світло теж було іншим — не таким нещадним, як мексиканське сонце, а м'якшим, розсіяним, наче проходило крізь молоко.

Вона стиснула поруччя релінгу, відчуваючи під пальцями шорстке дерево, просочене сіллю та часом. Серце билося рівно, без панічного калатання — за п'ять років вона навчилася контролювати страх, ховати його глибоко, де ніхто не міг побачити. 

Та, власне, доньї Кармен Луні де Реєс не було чого боятись. Вона була заможною вдовою з документами, грошима, репутацією. 

Але Аделіта боялася. Не за себе — за Хуана-Габріеля, який спав унизу в каюті, притулившись до Хуани. За Вінченцо, який залишив своє життя заради неї, і за всіх, кого вона втягнула у цю божевільну авантюру. Тепер, коли серце Корони було так близько, ідея з прибуттям сюди здавалась їй не такою вже й гарною. 

— Сеньйоро де Реєс, — капітан підійшов до неї, знімаючи капелюха. Його обличчя, стомлене сонцем і морем, було задоволеним вдалим рейсом. — Ми майже прибули і через півгодини почнемо висадку. Ваші речі вже готові?

— Так, капітане, — відповіла Аделіта, усміхаючись так, як усміхалася б заможна вдова — з легкою зверхністю та вдячністю. — Дякую вам за безпечну подорож. Ви чудово впоралися з бурею біля Азорських островів.

Буря: Аделіта досі пам'ятала ті три дні, коли корабель кидало, наче іграшку, коли вона тримала Хуана-Габріеля в каюті, слухаючи, як скрипить дерево і як кричать матроси. Хлопчик плакав, Хуана молилася, а Вінченцо стояв біля дверей, готовий рятувати їх, якщо корабель почне тонути. Схоже, для нього в своїй  невимовній вірності Аделіті та Хуану-Габріелю просто не існувало страху та перепон. 

— То була не найгірша буря, що я бачив, — капітан посміхнувся. — Але для дами з дитиною, певно, було важко. Ви тримаєтеся мужньо, сеньйоро.

— Жінки з Нової Іспанії звикли до труднощів, — відповіла вона, і в цьому не було брехні.

Він кивнув, надів капелюха назад і пішов командувати матросами, що готували корабель до швартування. Аделіта дивилася, як вони рухаються — спритно, впевнено, наче танцюють знайомий танець. Вона заздрила їм, адже вони знали своє місце і роль у світі. А вона? Вона була привидом, що ховався під чужим ім'ям у чужій країні.