6.3

Марія встала, підійшла до столу, де лежали папери. Витягла один аркуш, простягнула Аделіті.

— Корабель «Санта-Марія» відпливає з Веракруса через п’ять діб. Капітан — мій старий знайомий і за відповідну плату він візьме пасажирів без зайвих питань. Іспанія — за три місяці плавання, якщо вітри будуть сприятливі.

Аделіта дивилася на папір, не читаючи. Три місяці. Три місяці в морі, далеко від Мексики, від усього, що вона знала. А потім — Іспанія. Чужа країна, чужа мова (хоча іспанську вона знала добре), чуже місто, де кожен крок міг стати останнім.

— А Хуан-Габріель? — запитав Вінченцо. — Що буде з хлопчиком?

— Він їде зі мною, — відповіла Аделіта, не вагаючись. —Він і Хуана. Тут він не в безпеці. Рано чи пізно його знайдуть і використають це проти мене. Я не можу цього допустити.

— Але він ще геть малий, — Ель Гато зітхнув. — П'ять років. Довга подорож морем, чужа країна...

— Краще довга подорож, ніж смерть, — різко сказала Аделіта. Вона знала, що звучить жорстоко, але не могла інакше. Страх за сина перекривав усе інше. — А я не можу його втратити. Розумієш? Не можу.

Голос зламався на останніх словах. Аделіта відвернулася, не хотіла, щоб Вінченцо знову бачив її слабкість. 

А він підійшов ближче. 

— Але ж ми маємо продовжувати боротьбу і тут. 

— Так. Ти залишишся і проведеш людей далі. 

Такої відповіді Ель Гато не чекав. Але здогадувався, що може отримати. 

— Ла Скорпіона залишила нам добрий спадок: гроші, зброя, легенда. Але… я клявся Даміану, що захищатиму його родину. 

— Продовжуючи нашу справу, саме це ти й робитимеш.

Вінченцо мовчки відійшов до вікна. Стояв тепер спиною до всіх, і його напружені плечі говорили про внутрішню боротьбу. Аделіта підійшла до нього, зупинилася за фут.

— Ти згоден? — запитала вона тихо.

Він обернувся. У його очах була суміш гніву, розчарування і тієї безнадійної любові, що ніколи не зникала.

— Ти справді запитуєш? — його голос був різким. — Думаєш, я відпущу тебе одну в Іспанію? З дитиною і старою жінкою? Думаєш, я залишу тебе там, де кожен крок може стати останнім?

— Вінченцо...

— Ні, Аделіто. — Він підійшов ближче, так близько, що вона відчувала тепло його тіла. — П'ять років я йду за тобою. П'ять років дивлюся, як ти вбиваєш себе повільно, крок за кроком. І я не зупиню зараз. Якщо ти їдеш в Іспанію — я їду з тобою. Якщо ти йдеш у пекло — я піду за тобою. Тому що я люблю тебе. І ця любов — моє прокляття і моє єдине щастя.

Його слова повисли в повітрі. Аделіта дивилася на нього, не знаючи, що сказати. Вона не просила його кохання, не хотіла його. Але воно було — незмінне, незламне, як гора, що стояла тисячі років.

— Я не можу кохати тебе, — сказала вона тихо. — Моє серце...

— Померло разом із Даміаном, я знаю, — перебив він, усмішка була гіркою. — Ти говорила це вже сто разів. Але я не прошу твого кохання, Аделіто, лише дозволу бути поруч і захищати тебе. Це все, що мені потрібно. А тут є Рафаель. Може досить йому бути нянькою та настав час зайнятись більш чоловічими справами? 

Вона хотіла сказати «ні». Хотіла сказати, що він не їде, що вона не потребує його захисту. Але так і не змогла добрати слів тому, що глибоко всередині, в тому куточку душі, який вона намагалася заглушити, вона знала — потребує його. Не кохання, а присутності, вірності, сили.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Їдь.

Він не показав радості. Просто кивнув.