6.2

Карета різко зупинилася нбіля борделю Марії. Двері відчинилися, і Вінченцо вийшов першим, озираючись. Потім простягнув їй руку.

— Швидко. Вулиця порожня, але патрулі скоро з'являться, треба бути обережними. 

Вона взяла його руку — міцну, теплу, надійну — і вийшла з карети. Ноги ледве тримали, корсет тиснув на ребра так сильно, що дихати було важко. Але вона йшла, крок за кроком, до червоних дверей борделю.

Всередині пахло тютюном, парфумами і чимось солодкувато-терпким — мабуть, опіумом. Марія зустріла їх у коридорі, її обличчя було суворим.

— Нагору. — Вона не чекала відповіді, розвернулася і пішла сходами. Аделіта та Вінченцо йшли за нею. 

На другому поверсі, в приватних покоях Марії, вже чекали Рафаель і Хуана. Старша жінка підвелася з крісла, коли Аделіта увійшла, і її зморшкувате обличчя спотворилося від тривоги.

— Madre de Dios, — прошепотіла Марія, дивлячись на закривавлену сукню. — Ти таке зробила це!

— Я повинна була. — відповіла Аделіта. Марія вже наливала бренді в келихи. Подала один Аделіті.

— Пий. Тобі потрібно.

Аделіта випила залпом. Рідина пекла горло, але тепло розливалося по грудях, відганяючи холод. Марія налила їй ще один келих.

— Розкажи, — наказала вона, сідаючи в крісло і запалюючи тонку сигару.

Аделіта — коротко, без зайвих деталей — розповіла про те, як проникла на бал, як танцювала з доном Ігнасіо, як він майже впізнав її. Про кабінет, мертвого охоронця, втечу на балкон. Про бійку в саду, про ніж, що перерізав горло. І про його сина, який бачив все.

Коли вона закінчила, в кімнаті запанувала тиша. Марія дивилась на неї з чимось схожим на благоговіння, Вінченцо стояв біля вікна, дивлячись на вулицю, де далеко внизу проходив патруль — три солдати з смолоскипами.

— Місто буде оточене до ранку, — сказала Марія, затягуючись сигарою. — Усі виїзди перевірятимуть. Шукатимуть жінку в червоно-чорній сукні. Шукатимуть Ла Скорпіону.

— Я знаю, — відповіла Аделіта.

— Тоді ти також знаєш, що залишатися в Мехіко — самогубство. Треба їхати зараз. Цієї ночі.

— Куди? — запитав Вінченцо. — У гори? Вони шукатимуть нас там. У кожному селі, кожному таборі.

— Не в гори, — Марія дивилася на Аделіту пильно, наче вже знала, що та скаже. — У порт. У Веракрус. А звідти — на кораблі до Іспанії.

Усі обернулися до неї. Вінченцо різко відійшов від вікна.

— Іспанія? — повторив він. 

— Подумай логічно, Вінченцо. Дон Ігнасіо мертвий, але документи на Ла Соледад — дістати все одно не вдалось. Оригінали десь у королівських архівах, у Мадриді або тут, у віце-королівському палаці. Але тут їх дістати неможливо — охорона подвоїться після вбивства. А в Мадриді… В Мадриді живе донья Консуело — моя боржниця, літня аристократка, яув симпатизує реформістським ідеям і ненавидить корупцію двору. Їй мона довіряти. 

— В Мадриді Аделіта буде в самому серці корони, — перебив Вінченцо. — Це не просто божевілля. Це самогубство.

— А який вибір у неї? — повторила Марія. — Ховатися в горах все життя? Жити як звір, без дому, без майбутнього? Син і родина Альтамірано не зупиниться.

Аделіта слухала їхню суперечку, відчуваючи, як у її голові формується план — холодний, чіткий, неминучий. Марія мала рацію, тут залишатися вона не могла. Але й все життя ховатись в горах вона теж не могла. Не після того, як убила дона Ігнасіо. 

Хуан-Габріель. Її син. Якщо влада або родина Альтамірано дізнається про нього...

Ні. Цього не можна допустити.

— Я їду в Іспанію, — сказала вона тихо, але голос пролунав у кімнаті, як удар дзвона.

Усі замовкли. Вінченцо дивився на неї з чимось схожим на біль.

— Аделіто, ні, — почав він, але вона підняла руку, зупиняючи його.

— Там я зможу більше зробити для Мексики і повстанців. А ще — єдиний шанс повернути Ла Соледад — дістатися до оригінальних документів. Марія права — вони в архівах Мадрида. Там зберігаються всі укази про конфіскації, всі рішення суду. Якщо я дістану ці документи, доведу, що конфіскація була незаконною...

— І що? — Вінченцо підійшов до неї, голос став різким. — Думаєш, корона просто поверне тобі землі? Думаєш, вони визнають помилку?

— Ні, — відповіла Аделіта. — Але з цими документами я зможу довести, що дон Ігнасіо діяв незаконно. Що він привласнював землі не за наказом короля, а заради власної наживи. Це зруйнує і дискредитує його родину. 

***