6.1

Карета мчала нічними вулицями Мехіко, і кожен удар коліс об бруківку відлунював у грудях Аделіти, наче серце билося не всередині, а десь зовні — голосно, важко, болісно. Вона сиділа на краю лавки, стиснувши долоні так міцно, що нігті впивалися в шкіру. Кров дона Ігнасіо — засохла, темна, липка — покривала її пальці, просочилася в тканину червоно-чорної сукні. Вона дивилася на свої руки і бачила чужі руки, руки вбивці, і не могла зрозуміти, чому не відчуває тріумфу.

П'ять років вона чекала цього моменту. П'ять років мріяла про те, як переріже горло дону Ігнасіо, як подивиться йому в очі в останню мить, як скаже йому — це за Даміана, за Ла Соледад, за все, що він забрав. І от тепер це сталося, вона помстилась і Дон Ігнасіо мертвий, його кров залишилася на білому камінні саду, а вона — жива, вільна, має тріумфувати.

Тоді чому їй так холодно? Чому в грудях не полегшення, а порожнеча — глибока, чорна, що розширювалася з кожною секундою, загрожуючи поглинути її цілком?

— Аделіто, — голос Вінченцо був тихим, обережним, наче він боявся, що вона розсиплеться на шматки від найменшого звуку чи дотику. Він сидів навпроти неї в кареті, і його обличчя було напівсховане в тіні, але вона бачила його очі — темні, стурбовані, повні тієї безнадійної ніжності, від якої їй завжди ставало боляче. 

— Треба витерти кров. — глухо сказала вона. Коли приїдемо до Марії, там будуть люди. Вони не повинні бачити.

Він мовчки кивнув і простягнув їй флягу з водою і хустку — чисту, білу, аромат лаванди від якої перебив металеві нотки запаху крові. Аделіта взяла її і почала витирати руки. Кров не зникала одразу, залишаючи червоні плями на тканині. Вона терла сильніше, майже до болю, але плями не зникали, просто ставали світлішими, розпливчастими, наче привиди.

— Він мертвий, — проказала вона тихо, більше собі, ніж Вінченцо. — Дон Ігнасіо мертвий.

— Ти хотіла цього, як спраглий в пустелі бажає пити, — відповів він.

— Я вбила його. Перерізала йому горло і дивилася, як він помирає.

— Так.

— Тоді чому мені не легше?

Питання вирвалося раніше, ніж вона встигла його зупинити. Воно повисло в повітрі карети — холодне і моторошне і водночас беззахисно-відверте. Аделіта стиснула зуби, розізлившись на себе за цю слабкість. Ла Скорпіона не задавала таких питань. Ла Скорпіона знала, чого хоче, і досягала цього без сумнівів.

Але зараз в кареті її не було. Була лише Аделіта — жінка з закривавленими руками і порожнім серцем. 

Ель Гато мовчав. Карета повернула за ріг, і світло ліхтаря на мить освітило його обличчя — різке, з глибокими тінями під очима, зі шрамом через праву щоку. Він виглядав старшим за свої роки. Війна старила всіх.

— Тому що помста не лікує, — сказав він нарешті, голос був низьким, майже ніжним. — Вона робить біль іншим, але він все одно залишається.

Аделіта закрила очі. Вона не хотіла визнавати, що всі ці вбивства, вся ця кров — були марними, адже Даміан досі мертвий, Ла Соледад втрачена.

— Його син бачив мене, — сказала вона, відкриваючи очі. — Умберто Альтамірано. Він стояв у саду, коли я вбила батька. Бачив все.

Вінченцо напружився.

— Це погано… — видихнув крізь зуби. — Помста породжує помсту. Син піде за батька і це колесо просто не спинити. 

Аделіта не відповіла.