5.6

Дон Ігнасіо за нею, однак пролита кров охоронця була надто сильзкою, а він — надто масивним. Послизнувшись, він полетів просто на Аделіту і обоє вони випали з балкону на молоду траву саду. 

Гучна музика заглушила їхню бійку, крики і падіння. Аделіта змогла виборсатись з-під важкого неповороткого тіла. 

Обличчя дона Ігнасіо було спотвореним від болю, кров просочувалася крізь сорочку.

— Сука, — прошипів він. — Ти... заплатиш за це.

— Ні, — відповіла вона холодно. — Це ти заплатиш. За Даміана, за Ла Соледад, а всіх, кого ти знищив і за всі твої злочини!

Вона вивільнила руку з ножем, і вдарила в груди. 

Підвелася, дивлячись на дона Ігнасіо, що лежав на траві, хапаючись за рану. Кров текла між його пальцями, утворюючи калюжу на підлозі.

— Ти помреш тут, — сказала вона тихо.

Музика вальсу линула з освітлених вікон палаццо, заглушуючи все навколо. Золоте сяйво люстр відбивалося у фонтані. Сад тонув у пітьмі та ароматі жасмину, і цей жасмин приховував їх від сторонніх очей. 

— Де Сандоваль! Ти не вийдеш звідси живою! — хрипів Ігнасіо.

— Через тебе вбили мого чоловіка. — Аделіта опустилась поряд, стисла рукою його плече. 

— Він був зрадником корони! — гарчав Ігнасіо, намагаючись звільнитись. — Змовником! Як і ти! Я виконував наказ короля!

— Ти виконував наказ власної жадібності.

Один рух — швидкий, точний, безжальний. Кинджал перерізав горло дона Ігнасіо, і він застиг хапаючись за шию. Кров потекла на біле каміння тераси, чорна у місячному світлі.

Аделіта витерла лезо об його камзол і вже повернулася йти, коли почула тріск гілок.

За кущами троянд стояла постать. Це був юнак: його вузькі очі і округле обличчя були так схожі на Ігнасіо, що не лишали сумнівів в одній крові.

Їхні погляди зустрілися на мить — її холодний і порожній, його — повний жаху. Потім хлопець кинувся вперед.

— Padre! PADRE! — він упав на коліна біля батька, підхопив його голову. Руки одразу вкрилися кров'ю. — Ні, ні, ні...

Тіло дона Ігнасіо судомно сіпнулося і завмерло.

Юнак повільно підвів голову. Сльози текли по його обличчю, але в очах палала ненависть — чиста, молода, нестримна.

— Ти, — прохрипів він. — Тебе повісять! Чуєш мене?! — Він підвівся, тремтячий від горя та люті. — Охорона! — закричав високо і тонко. 

Аделіта не відповіла. Вона вже зникла в темряві саду.

Вона бігла через сад, не озираючись. Позаду лунали крики, світло смолоскипів рухалося. Вони шукають її, але швидкість і темрява були її союзником. Дісталася огорожі, перелізла через неї і опинилася на вулиці. Карета Вінченцо чекала в провулку за двісті ярдів звідти. Вона побігла туди, серце калатало.

Вінченцо побачив її, відчинив дверцята.

— Швидко! — крикнув він.

Аделіта застрибнула всередину, і карета рушила з місця, коні помчали по вулиці. Вона сиділа на сидінні, тремтячи. Кров дона Ігнасіо засохла на її руках, і сукні. Дивилася на свої долоні і бачила їх — червоні, липкі, чужі.

— Ти його вбила? — запитав Вінченцо.

— Так, — відповіла тихо. 

Карета мчала вулицями Мехіко, віддаляючись від маєтку дона Ігнасіо. Від крові. Від помсти. І Аделіта знала — тепер усе змінилося. А ще Ла Скорпіона залишила після себе не лише труп — а й ворога, який ніколи не забуде.