3.1

Бордель Марії де лос Анхелес, Мехіко

Місто пахло нечистотами і потом. Аделіта забула це за роки в горах, де повітря було чистим і холодним. А тут, у Мехіко, запахи зливалися в одну нестерпну масу — гній коней, сміття на вулицях, пил, приправи з ринку, піт тисяч людей, що жили надто тісно. Вона тримала хустку біля носа, йдючи вузьким провулком між будинками, що нависали над головою. Вінченцо йшов позаду, його рука лежала на рукояті ножа під плащем.

Три дні вони їхали з гір до столиці. Три дні, протягом яких Аделіта обмірковувала план. Дон Ігнасіо влаштовував бал наступного тижня — вона дізналася це ще місяць тому від Марії, а листівки в зляканого хлопчика-гінця підтвердили це. Це мало бути святкування призначення його родича, Карлоса де Мендоси, новим віце-намісником Веракрусу.

Веракрус. Її дім, її землі тепер віддані якомусь корумпованому чиновнику, який ніколи не бачив тих виноградників, не ходив тими коридорами.

Бордель Марії був непримітним будинком на краю міста — двоповерховий, з облупленою червоною фарбою на дверях. Ніякої вивіски, нічого, що привертало б увагу. Але всі знали, що тут, Марія де лос Анхелес вела свій бізнес уже п'ятнадцять років, і за цей час стала однією з найвпливовіших жінок у Мехіко. Не через гроші — хоча грошей у неї було достатньо, а через інформацію, адже в борделі говорили. Чоловіки, п'яні вином і жінками, не вміли тримати язик за зубами. І Марія слухала. А потім продавала те, що почула, тим, хто платив найбільше. Або тим, у чиї ідеали вона вірила.

Аделіта постукала в двері особливим ритмом — три рази, пауза, два рази. Двері відчинилися майже миттєво. Молода дівчина в червоній сукні глянула на неї, потім на Вінченцо, і кивнула.

— Донья Марія чекає нагорі, — сказала вона тихо. — Другі двері ліворуч.

Всередині було темно і душно. Запах парфумів, тютюну і чогось приторно солодкого. З кімнат долинав приглушений сміх, музика, стогін. Вона не дивилася по сторонах, піднімаючись сходами. Це не був її світ. 

Марія сиділа в кріслі біля вікна, курячи тонку сигару. Їй було тридцять п'ять, але виглядала вона на десять років молодше — темна шкіра, блискучі чорні очі, фігура, що змушувала чоловіків забувати про обережність. Вона була в шовковому халаті, волосся розпущене по плечах. Коли Аделіта увійшла, вона встала і посміхнулася.

— Кармен Луна власною персоною, — сказала вона, голос був низьким, з оксамитовим відтінком. Знаючи, скільки вух мають її стіни, вона й сама була обережною зі словами та іменами. — Чула про твою вчорашню витівку. Вісім солдатів мертвих, тринадцять живих, але без зброї та мулів. Королівська армія божеволіє.

Аделіта зняла капелюх і плащ, кидаючи їх на стілець.

— Ти завжди все знаєш раніше за інших.

— У цьому моя робота, querida. — Марія затягнулася сигарою, дим повільно виплив з її пухких губ. — Чого хочеш? Ти б не приїхала в Мехіко просто так. Знаєш, що це занадто ризиковано.

— Ігнасіо Альтамірано, — сказала Аделіта, сідаючи на край дивана. — А чого я хочу від нього ти і так знаєш.