Глава 25. Торг з дияволом

Вранці, коли перші промені сонця пробилися крізь штори кімнати, де Аделіта провела останні дні у постільному режимі, борючись за життя своєї ненародженої дитини, доктор Араос увійшов для щоденного огляду з виразом на обличчі, який був трохи менш стурбованим, ніж зазвичай, і це одразу викликало у неї слабку іскру надії, яку вона боялася висловити вголос, щоб не накликати біду. Він провів свій звичний ритуал — прослухав серцебиття дитини через спеціальну дерев'яну трубку, яку приклав до її живота у кількох місцях, обережно помацав її живіт, перевіряючи напругу м'язів і розмір матки, запитав про біль, нудоту, кровотечу, і після кожної відповіді кивав, роблячи якісь нотатки у своєму потертому блокноті в шкіряній обкладинці.

— Серцебиття сильне та регулярне, — сказав він нарешті, і Аделіта мало не заплакала від полегшення. — Кровотеча не повернулася, температури немає, що означає відсутність інфекції. Розмір матки відповідає терміну вагітності. Señora, я вважаю, що криза минула. Ваша дитина трималася за життя з надзвичайною силою, і тепер, здається, ситуація стабілізувалась.

— Значить... значить вона виживе? — Аделіта запитала, і голос тремтів від емоцій, які вона намагалася контролювати останні дні, але зараз загрожували виплеснутися назовні потоком сліз.

— Якщо ви будете обережною— так, шанси дуже високі, — доктор усміхнувся, і ця усмішка була першою справді обнадійливою річчю, яку Аделіта бачила з моменту арешту Даміана. — Ви можете поступово починати рухатися. Спочатку просто сидіти у ліжку, потім коротка прогулянка кімнатою, потім трохи більше. Але нічого різкого, нічого важкого. Жодної ваги, бігу, жодних... — він зробив паузу, подивився на неї значуще, — жодних сильних потрясінь. Ваше тіло та дитина все ще дуже вразливі.

Аделіта кивнула, хоча знала, що остання умова буде найважчою для виконання, бо наступні дні обіцяли бути повними саме емоційних потрясінь — страху, відчаю, можливо навіть жаху, якщо план Лоренсо та Віто провалиться і вона втратить Даміана назавжди. Але вона не могла думати про це зараз, як не могла й дозволити собі впасти у прірву паніки, яка чекала на краю її свідомості, готова поглинути її, якщо вона хоч на мить втратить контроль. Замість цього вона зосередилася на тому, що може ходити і рухатися, а це означає, що тепер можна зробити щось більше, ніж просто лежати тут безпорадно, поки інші ризикують життям заради її чоловіка.

Коли доктор Араос пішов, Аделіта повільно сіла у ліжку, спустила ноги на підлогу і відчула легке запаморочення, яке швидко пройшло. Вона встала, тримаючись за край ліжка для підтримки, і зробила кілька обережних кроків до вікна, де сонце вже піднялося достатньо високо, щоб залити кімнату теплим золотим світлом.

Ноги тремтіли трохи від слабкості після днів лежання, але трималися. Повільно вона дійшла до вікна, спираючись однією рукою об підвіконня, дивлячись на маленьке містечко внизу, де життя йшло своїм звичним ходом — торговці відкривали свої крамниці, жінки несли кошики з ринку, діти бігали по вулиці, граючи в якусь гру, сміючись.

Двері відчинилися, і увійшла Хуана з підносом, на якому парувався чай та тарілка з хлібом і сиром. Коли вона побачила Аделіту біля вікна, її обличчя спочатку виразило тривогу, потім полегшення.

— Niña! Ти стоїш! Доктор дозволив?

— Так, він каже, що криза минула і я можу поступово рухатися, — Аделіта обернулася, і Хуана побачила щось у її обличчі, що змусило старшу жінку завмерти.

— Ти збираєшся щось зробити, — це не було питанням, це була констатація факту, і Хуана знала свою niña достатньо добре, щоб розпізнати цей вираз — рішучість, змішану з відчаєм, небезпечну комбінацію, яка могла призвести до чогось безрозсудного і героїчного одночасно.

— Так, — Аделіта не бачила сенсу брехати, Хуана завжди бачила її наскрізь, з того самого дня, коли маленькою дівчинкою вона спробувала сховати розбиту вазу у шафі і Хуана знайшла її за п'ять хвилин. — План Віто потребує когось, хто може підійти близько до капітана Варгаса без підозр. Хтось, кого він не сприйме як загрозу. І я єдина, хто може це зробити.

— Ні, — Хуана поставила підніс на столик з такою силою, що чашка задзеленчала у блюдці. — Абсолютно ні! Ти щойно оговталася, дитина ледве вижила, доктор сказав уникати стресу, і ти хочеш піти до того чоловіка, що арештував твого чоловіка? Ти божевільна, niña!

— Можливо, — Аделіта підійшла до неї, взяла старші, зморшкуваті руки у свої молоді, але вже не такі м'які, як раніше, руки, що тримали Даміана, коли він помирав у її моторошних снах, руки, якім незабаром, можливо, доведеться тримати зброю. — Можливо, я божевільна. Але я також єдина надія, що у нас є. Віто пояснив мені план — мені треба отримати доступ до Варгаса, відволікти його, дати Лоренсо можливість взяти його форму та документи. Без цього ми не зможемо проникнути до в'язниці. Без цього Даміан помре післязавтра на світанку, і наша дитина ніколи не побачить свого батька.

— Але ти вагітна! Якщо щось піде не так, якщо він зашкодить тобі...

— Він не зашкодить мені, — Аделіта сказала з впевненістю, якої не зовсім відчувала, але яку мусила показати, щоб переконати Хуану, але ще більше — щоб переконати саму себе. — Варгас слухає Ігнасіо, а Ігнасіо хоче мене живою, неушкодженою, щоб принизити, зламати, зробити своєю. Він не дозволить Варгасу зашкодити мені. А я... я використаю це. Використаю його бажання проти нього.

Хуана дивилася на неї довго, і Аделіта бачила у її очах бажання захистити свою niña, дівчинку, яку вона виховувала з дитинства, та водночас і розуміння того, що ця дівчинка вже не існує, на її місці стоїть жінка, яка прийняла рішення і не відступить від нього, незалежно від ціни.

— Ти змінилася, — прошепотіла Хуана нарешті, і у її голосі була суміш гордості та суму. — Коли це сталося? Коли моя невинна niña перетворилася на цю... цю войовничу донью?

— У мене забрали все, — Аделіта відповіла просто. — Я тепер та, ким маю бути, щоб вижити, і щоб помститися.