Глава 21. Обіцянка майбутнього

Перші три дні після повернення до асьєнди Аделіта майже не виходила з ліжка, і Даміан не відходив від неї ні на крок. Доктор Рохас приїздив з міста ще раз, оглянув її ретельно — від голови до ніг, прослухав серце, перевірив пульс, оглянув синці на зап'ястях, що залишилися від мотузок Куерво.

— Фізично señora здорова, — сказав він нарешті, складаючи інструменти назад у сумку. — Синці минуть за тиждень. Виснаження теж пройде, якщо добре харчуватиметься та відпочиватиме. Але вагітність... — він подивився на Даміана серйозно, — перші місяці найважливіші. Після такого стресу, що вона пережила, є ризик викидня. Повний спокій. Жодних хвилювань, жодних різких рухів. Їжа легка, але поживна. Багато рідини. І молитва, señor де Сандоваль. Багато молитви.

Даміан кивнув, його обличчя було кам'яне, але Аделіта бачила страх у його очах. Коли доктор пішов, він сів на край ліжка, взяв її руку у свої долоні.

— Ти чула, що він сказав. Повний спокій. Це означає — ніяких турбот, ніяких хвилювань. Я подбаю про все. Ти тільки відпочивай і думай про нашу дитину. — Його голос був твердим, але руки тремтіли, коли він підняв її долоню до губ, поцілував. — Я майже втратив тебе, Аделіта. Двічі за один місяць. Я не переживу третього разу. Тому, будь ласка, слухай доктора. Слухай мене. Лежи, відпочивай, дозволь нам подбати про тебе.

Вона хотіла сперечатися, сказати, що не з порцеляни, що може сама про себе подбати. Але коли подивилася у його очі і побачила там відчайдушний страх, що ледве стримувався під маскою спокою, вона просто кивнула.

— Добре. Я буду слухатися. Обіцяю.

Полегшення на його обличчі було таким відвертим, що у неї стиснулося серце. Він поцілував її — ніжно, обережно, наче боявся зламати. Потім поклав руку їй на живіт, де ще нічого не було видно, але всередині росло їхнє диво.

— Чуєш мене, pequeño? — прошепотів він, і у його голосі була така ніжність, яку Аделіта ніколи раніше не чула. — Це твій tata. Я обіцяю тобі — ти народишся у безпечному місці. Де ніхто не зашкодить ні тобі, ні твоїй mamá. Обіцяю.

***

Відколи вони приїхали до Ла Соледад, Даміан приносив їй сніданок у ліжко — свіжі фрукти, теплі тортильї з медом, чай з імбиром, який Хуана готувала спеціально проти нудоти. Потім сидів поруч, поки вона їла, розповідав про справи асьєнди, про коней, про все і нічого, лише щоб вона не відчувала самотності.

Аделіта слухала його, але відчувала незриму тривогу та ще їй здавалось, що він не говорить їй всього.

Опівдні приходила Хуана з обідом, і вони сиділи втрьох — стара служниця розповідала історії зі свого дитинства в Оахаці, і Аделіта слухала, посміхалася, відчувала, як напруга останніх тижнів повільно відпускає.

Вечорами Даміан читав їй вголос — Сервантеса, французьку поезію, навіть англійські романи, хоча його англійська була не ідеальною, і вони обоє сміялися над його вимовою. Потім, коли темніло, він лягав поруч, обіймав її так обережно, наче вона справді була з порцеляни, і вони засинали разом, його рука лежала на її животі, захищаючи їхнє майбутнє.

Четвертого ранку Аделіта прокинулася і вперше за багато днів не відчула нудоти. Вона встала, підійшла до вікна, подивилася на гори Сьєрра-Мадре, що сяяли у ранньому сонці, і усміхнулася. Життя повертається. Вона повертається.

Коли Даміан увійшов з підносом сніданку і побачив її біля вікна, на обличчі з'явилася тривога.

— Що ти робиш? Доктор сказав — постільний режим!

— Доктор сказав — три дні. — Вона обернулася, усміхаючись. — Це четвертий ранок. Я відпочила. І я більше не можу лежати у ліжку, інакше зійду з розуму. Мені треба рухатися, Даміане. Інакше я почну відчувати себе в'язнем у власній спальні.

Він поставив підніс на столик, підійшов до неї, взяв обличчя в долоні, уважно подивився в очі.

— Як ти себе почуваєш? Правда?

— Краще. Набагато краще. — Вона покрила його руки своїми. — Нудота майже пройшла. Я голодна — справді голодна, вперше за тиждень. І хочу вийти до патіо, подихати свіжим повітрям, побачити небо. Будь ласка.

Він вагався, але зрештою кивнув.

— Добре. Але тільки патіо. І ти сидиш, не стоїш. І якщо відчуєш хоч найменший дискомфорт...

— Скажу тобі відразу. Обіцяю. — Вона підвелася на носочки, поцілувала його. — Дякую, що так піклуєшся про мене. Я знаю, що це нелегко для тебе — бачити мене слабкою.

— Ти не слабка, — він прошепотів, притискаючи чоло до її чола. — Ти найсильніша жінка, яку я знаю. Пережила викрадення, полон, втечу, і все ще стоїш тут, посміхаєшся, носиш мою дитину. Ти — diosa, mi amor. Богиня.

Вони поснідали разом на патіо, під апельсиновими деревами, що наповнювали повітря солодким ароматом квітів. Аделіта їла з апетитом — яєчню з перцем чилі, теплі тортильї, свіжі манго. Даміан спостерігав за нею з усмішкою, і вона бачила полегшення у його очах. Вона одужує. Вони будуть добре.

— Мені треба поїхати до копалень сьогодні, — сказав він, коли вони закінчили їсти. — Панчо каже, є проблема з одним із тунелів. Але якщо ти хочеш, щоб я залишився...

— Їдь, — вона взяла його руку. — Я не скляна. Хуана буде зі мною. А ти маєш справи. Асьєнда не керує сама себе. — тривога стала виразнішою, але Аделіта розуміла, вона не може стати між ним та його вищою ціллю, його людьми, його життям врешті-решт.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Він поцілував її на прощання — довго, ніжно — і поїхав. Аделіта залишилася на патіо, насолоджуючись сонцем, теплом, спокоєм. Хуана принесла їй вишивку, і вона працювала над нею, пальці рухалися повільно, ритмічно, заспокійливо. Вперше за багато тижнів вона намагалась відчути щось схоже на умиротворення і спокій.

Але їй не вдалося.

Близько третьої години дня, коли сонце вже схилялося до заходу, до воріт асьєнди під'їхав вершник на спіненому коні. Панчо вийшов зустріти його, і Аделіта, що сиділа на патіо, бачила, як старий майордом раптом напружився, кивнув, і вершник швидко поїхав до копалень, де був Даміан.