Глава 20. Вогонь і кров

Останній постріл відлунав і потім настала мертва тиша, яка буває тільки після бою.

— Всі бандити мертві або втекли, hermano. — Лоренсо кивнув Аделіті. — Señora, слава Богу, ви в порядку. Але треба забиратись звідси.

— Дякую, Лоренсо. — Вона ледве могла говорити, голос тремтів. — Дякую, що прийшли.

— За вас — на край світу. — Він усміхнувся, але усмішка швидко згасла. — Даміане, треба швидше. Постріли почують у селі, а звідти недалеко до...

Та віддалений стукіт копит відверто натякав їм на це і без слів Лоренсо. Їх догнав вершник на стомленому коні, один з людей Даміана.

— ¡Patrón! — він спішився на ходу, біг до них. — Федерали! Вони тут! Патруль натрапив на наш слід біля каньйону! Вони за нами, може п'ятнадцять хвилин позаду, не більше!

Даміан застиг.

— Скільки їх?

— Близько двадцяти. Можливо, більше. Регулярна армія, не сільські поліцейські. Добре озброєні.

— Dios, — прошипів Лоренсо. — Нас тільки п'ятеро, і троє поранені.

Даміан не вагався ні секунди. Розвернувся, почав віддавати накази:

— Лоренсо, бери людей і йдіть північним маршрутом через ліс. Розділіться на групи по двоє, зустрінемося у Ла Соледад. Я беру Аделіту і йду. Якщо вони переслідуватимуть, так легше не викликати підозри. Окремо у нас всіх більше шансів…

— Hermano, ні! Разом безпечніше...

— Разом ми повільніші. — Даміан уже вів Аделіту до коней. — Робіть, що я кажу. Зараз!

— Я залишусь тут. Спробую їх відволікти. — Марія криво усміхнулась Аделіті. — Мчіть вже!

— Дякую, Маріє. Ти — диво! — кинув їй Даміан.

А потім навколо вибухнув хаос. Люди хапали зброю, сідали на коней, розбігалися у різні боки. Аделіта ледве встигала за Даміаном — він потягнув її за руку до коней. Даміан підсадив її на коня, сам зістрибнув на свого вороного. — Готова? — спитав стривожено.

— Готова.

Даміан вдарив п'ятами, і вони вилетіли з воріт ранчо у протилежний бік від того, куди поїхав Лоренсо. Аделіта нахилилася до шиї кобили, відчувала вітер у волоссі, тепло коня під собою.

Позаду, десь у темряві, почулися крики, грюкіт багатьох копит.

— ¡Alto! ¡Deténganse!

Федерали. Вони прибули.

— Швидше! — закричав Даміан.

Вони мчали темнотою, і Аделіта не знала, куди їдуть, просто довіряла Даміану, довіряла коневі. Місяць ховався за хмарами, все було у тінях і неясних обрисах.

Постріли позаду чулись, як грім, але вони були вже далеко.

— Тримайся! — гукнув він. — Ми майже там!

Вони в'їхали в міжгір'я. За ще одним поворотом стежка звузилася, стала крутішою. З одного боку — скеля, з іншого — чорна прірва. Аделіта не дивилася вниз, дивилася тільки на спину Даміана попереду.

Раптом він різко повернув праворуч, у щілину між скелями. Така вузька, що її й не помітити в темряві. Аделіта ледве встигла за ним, Її кінь сполохано заіржав, але слухався своєї вершниці.

Вони проїхали щілиною — тісною, стіни скель торкалися їхніх колін. Позаду чулася погоня, але голоси віддалялись. Федерали проскочили повз, не помітили входу у темряві.

Вони повели коней в повній тиші все далі і далі від входу в скелі. Аделіта не знала, скільки так вони йшли. Час наче зупинився, застиг для неї. Згодом Даміан зупинився, прислухався. Тиша. Тільки важке дихання коней та їхнє власне серцебиття.

— Ми втекли, — він відпустив повід коня, підійшов до неї. Руки тремтіли, коли обіймав її. — Втекли. Вони не знайдуть нас тут.

Аделіта впала йому в обійми, і тільки тепер, коли небезпека минула, дозволила собі покластися на волю коханого чоловіка. Сховала обличчя на його грудях, і всі три дні страху, самотності, відчаю вилились назовні зі скрушним зітханням-видихом.

— Тихо, mi amor, тихо. — Він гойдав її, цілував волосся. — Все закінчилося. Ми разом. Ніхто нас не розлучить.

Вони стояли так кілька митей, обоє тремтячи, але обоє живі. І кожен з них розумів, що часу немає, треба рухатись.

— Йдемо далі, — прошепотів він. — Я знаю безпечне місце. Там ми відпочинемо.

Вони повели коней пішки по вузькій стежці, що піднімалася вгору. Аделіта спотикалась від виснаження, і Даміан намагався страхувати її, не даючи впасти.

— Я можу йти… — врешті зізналась.

— Ще трішки. — Він обняв її за плечі, вів важко дихаючи, але не зупиняючись. — Ти три дні була у полоні. Ти виснажена. Дозволь мені подбати про тебе.

Вона притулилася до його грудей, слухала биття серця. Живе, сильне серце. Він живий, і вона жива, і це все, що мало значення зараз, тому зібравшись з силами, пішла далі вже впевненіше, тримаючись за його руку.

Даміан зупинився, прислухався. Тиша. Тільки важке дихання коней та їхнє власне серцебиття. Він озирнувся на ще один вузький прохід, яким вони щойно проїхали, і його погляд зупинився на величезному валуні, що лежав біля входу в щілину.

— Зачекай тут, — він злетів з коня, витягнув мотузку з сідла.

— Що ти робиш? — прошепотіла Аделіта.

— Страхуюся. — Даміан обв'язав мотузку навколо валуна, другий кінець прив'язав до сідла свого жеребця. Потім хльостнув коня по крупі. — Давай!

Жеребець смикнувся вперед, мотузка натягнулася, і величезний камінь з гуркотом покотився. Даміан підштовхнув його плечем, усією вагою, і валун нарешті зрушився з місця, покотився вниз і застряг у самому вузькому місці щілини, повністю перекриваючи прохід.

Даміан розв'язав мотузку, повернувшись до Аделіти, важко дихаючи.

— Тепер навіть якщо федерали знайдуть вхід, не потрібно проїхати. Доведеться або залишити коней і пробиратись пішки, що займе години, або шукати інший шлях.

Згодом стежка вивела на маленьке плато, сховане між скелями. Посередині — струмок, що дзвенів між камінням. Трава, дерева, місце, схоже на казковий оазис. Якусь мить Аделіта навіть думала, що спить і це місце їй сниться. Або ж марить.

Даміан обережно допоміг їй сісти на траву біля струмка. Коні одразу стали жадібно пити воду.