Глава 18. Полонянка бандитів

Аделіта прокинулася від різкого болю в потилиці та нестерпного запаху — суміш цвілі, поту, тютюнового диму та чогось гнилого, від чого стискався шлунок. Спроба відкрити очі викликала новий спалах болю, але вона змусила себе це зробити. Навколо панувала напівтемрява, яку розсіювало тільки слабке світлом від масляної лампи десь у кутку приміщення.

Вона лежала на брудній соломі в якомусь сараї чи коморі. Руки були зв'язані за спиною грубою мотузкою, яка врізалася в зап'ястя при найменшому русі. Ноги також були зв'язані, але не так туго — вона могла ними рухати. У роті пересохло, губи потріскалися, і кожен подих давався важко через задушливе повітря.

Пам'ять повернулася різким ударом — напад, постріли, Даміан падає весь в крові, його тіло нерухоме.

Сльози запекли очі, але вона не дозволила їм пролитися: не зараз, не тут, не перед ворогами. Якщо Даміан мертвий — а від цієї думки серце стискалося так, що важко було дихати — вона помститься. Але спершу їй треба вижити.

Двері рипнули, і в приміщення увійшло троє чоловіків. Перший був високий, худий, з пов'язкою на лівому оці та безліччю шрамів на обличчі — обличчі, яке могло б налякати дітей у кошмарах. Другий — низький, товстий, з засаленою бородою та маленькими свинячими очицями. Третій — молодший, може років двадцяти, з нервовими рухами та постійно бігаючим поглядом.

Високий присів навпочіпки перед нею, і вона впізнала його — Ель Куерво, контрабандист, про якого Даміан розповідав їй, показуючи на балу. Казав, що він жорстокий, але прагматичний, готовий на все заради вигоди. Від нього тхнуло горілкою та тютюном, а його єдине око розглядало її з холодною цікавістю, як ентомолог розглядає пришпиленого метелика.

— Нарешті прокинулася, спляча красуне, — його голос був хрипкий, ніби пошкоджений димом або криком. — Карлота сказала, що ти спатимеш ще години зо дві, але бачу, ти міцніша, ніж виглядаєш. Це добре, мені подобаються сильні жінки — вони довше тримаються.

Аделіта мовчала, тільки дивилася на нього, намагаючись не показати страху, який крижаними пальцями стискав нутрощі. Вона згадала слова батька: "Ніколи не показуй хижаку, що боїшся. Він відчує це і кинеться."

— Не хочеш розмовляти? — Куерво посміхнувся, оголюючи жовті зуби, кілька з яких були золотими. — Нічого, заговориш. Всі рано чи пізно говорять. Особливо коли дізнаються, навіщо вони тут.

Він підвівся, пройшовся по кімнаті. Його чоботи гучно стукали по дерев'яній підлозі, і кожен крок відлунював в голові Аделіти новим спалахом болю.

— Бачиш, красуне, твій чоловік — якщо він ще живий, що сумнівно після кількох куль — має дещо, що мені потрібно. Склад зброї в горах, про який знають тільки кілька людей. Сучий син обіцяв продати мені половину ще три місяці тому, а потім зник, ніби його й не було. Думав, я забуду? Думав, Ель Куерво пробачає боржників?

Він повернувся до неї, знову присів. Його обличчя було так близько, що вона відчувала його смердючий подих.

— Але тепер у мене є ти. І знаєш що? Дон Ігнасіо платить мені золотом за те, щоб я тримав тебе тут, поки він приїде. Але я думаю, можна вбити двох зайців одним пострілом — отримати і зброю твого чоловіка, і золото Ігнасіо. Що скажеш?

Аделіта нарешті заговорила, і її голос був спокійніший, ніж вона очікувала:

— Я нічого не знаю про зброю. Даміан ніколи не посвячував мене в свої справи.

Куерво засміявся — різкий, неприємний звук, схожий на каркання старого ворона.

— Брешеш, красуне. Карлота розповіла мені все — як ти допомагала йому, як знала про його революційні справи. Не прикидайся дурненькою домогосподаркою, це не спрацює. Краще скажи, де склад, і, можливо, я буду з тобою... лагіднішим.

— Я сказала правду. Я нічого не знаю.

Удар прийшовся по щоці, різкий і болючий. Голова смикнулася вбік, у роті з'явився металевий присмак крові.

— Не люблю, коли мені брешуть, — процідив Куерво. — Особливо жінки. У тебе є час, щоб згадати, доки тут не з'явився дон Ігнасіо! Бо після нього я віддам тебе своїм людям на розвагу, а потім продам у бордель. Красива руда дівка як ти принесе непогані гроші в Веракрусі. Подумай про це.

Він підвівся, кивнув своїм поплічникам. Товстий підійшов з брудною мискою та глеком води. Поставив на підлогу, розв'язав їй руки, але тримав пістолет напоготові.

— Їж, — наказав Куерво. — Мені потрібна ти жива та в доброму стані. Принаймні поки що.

Вони вийшли, замкнувши двері. Аделіта почекала, поки кроки не стихли, потім підповзла до миски. В ній була якась каша, схожа на розварену кукурудзу зі шматками м'яса. Від одного запаху нудило, але вона змусила себе з’їсти шматок. Треба зберігати сили, якщо хоче вижити та втекти.

Поївши, вона почала оглядати місце свого ув'язнення. Комора була невелика, може три на чотири метри. Стіни з грубих дощок, в деяких місцях між ними були щілини, крізь які пробивалося денне світло. Значить, зараз день. Скільки вона була без свідомості? Скільки часу минуло з того жахливого нападу?

Підлога також була дерев'яна, місцями прогнила. В одному кутку вона помітила цвях, що стирчав з дошки. Озирнувшись, переконавшись, що ніхто не дивиться, вона підповзла до нього. Цвях був іржавий, але досить міцний. Якщо вдасться витягнути його, можна буде використати як зброю або інструмент.

Наступні години вона провела, намагаючись розхитати цвях. Пальці боліли, нігті ламалися, але вона продовжувала. Це давало їй мету, щось, на чому можна зосередитися, щоб не думати про Даміана, про те, що вона, можливо, ніколи його більше не побачить.

Коли сонце почало сідати — вона бачила це по тому, як змінювалося світло в щілинах — двері знову відчинилися. Цього разу увійшов тільки молодий хлопець з їжею. Він поставив нову миску, забрав стару, весь час нервово озираючись.

— Почекай, — покликала Аделіта.

Він завмер, подивився на неї. Зблизька вона побачила, що він ще молодший, ніж здавалося — може, років сімнадцять. В його очах був страх.