Глава 12. Небезпека

Вечеря пройшла в напруженій атмосфері. Віто був ввічливий, але стриманий. Даміан намагався розрядити обстановку, розповідаючи історії з їхнього спільного минулого, але Аделіта відчувала — щось змінилося. Таємниця, яку вона тепер знала, стояла між ними невидимою стіною.

Після вечері Віто поїхав — сказав, що має справи. Даміан провів його, потім повернувся до Аделіти, яка сиділа в вітальні.

— Вибач за Віто. Він... обережний з незнайомцями.

— Я не незнайомка. Я твоя дружина.

— Для нього це поки що просто слово. Він бачив, що було з моїми попередніми шлюбами.

— Я не Альберта і не Кармен!

— Я знаю це, — він сів поруч, обійняв її. — Але Віто потребує часу, щоб це зрозуміти.

Аделіта хотіла сказати, що знає про зброю, про революцію, але слова застрягли в горлі. Замість цього вона поцілувала його — пристрасно, відчайдушно.

— Ходімо спати, — прошепотіла вона.

— Ще рано...

— Тоді ходімо не спати, — вона усміхнулася грайливо.

Даміан підхопив її на руки, поніс до спальні. Але на порозі зупинився.

— Чекай, я забув... Мені треба перевірити щось в кабінеті. Документи для завтрашньої поїздки.

— Поїздки?

— В Мехіко. Ділова зустріч. Вибач, забув попередити. Буду відсутній тиждень.

Тиждень! Якраз коли має прибути зброя!

— Я поїду з тобою!

— Ні, дорога небезпечна. Краще залишайся тут.

Він поцілував її й пішов. Аделіта лежала на ліжку, і думки вирували, створювали важкий тривожний хаос. Він їде, коли прибуває зброя. Це не випадково. Він хоче мати алібі на випадок, якщо щось піде не так.

Не витримавши, вона встала й вийшла в коридор. Асьєнда спала, тільки десь далеко чувся голос нічного вартового.

Аделіта йшла навмання, роздумуючи. Її ноги самі привели її до східного крила — забороненої території, куди їй заборонили ходити з першого дня.

Зазвичай двері були замкнені. Але сьогодні... сьогодні вони стояли напіввідчинені.

Цікавість перемогла розсудливість. Аделіта проковзнула всередину.

Коридор був темний, тільки місячне світло крізь вікна створювало примарне освітлення. На стінах — портрети, зброя. Вона йшла далі, наче її вабила туди незрозуміла сила.

Двері праворуч — відчинені. Спальня. Жіноча спальня з туалетним столиком, дзеркалом, сукнями в гардеробі. Все вкрите пилом, але збережене, наче господиня ось-ось повернеться.

На столику — портрет. Красива темноволоса жінка з холодними блакитними очима. Альберта.

Наступна кімната — ще одна спальня. Теж жіноча, але інша. Світліша, ніжніша. На ліжку — лялька. На стіні — портрет білявої дівчини з сумними очима. Кармен.

Музей колишніх дружин. Даміан зберігає їхні кімнати недоторканими.

Аделіта йшла далі, її серце калатало. Що ще ховає це крило?

Остання кімната в кінці коридору. Величезні двері з різьбленими скорпіонами. Вона штовхнула їх.

Всередині... арсенал. Стіни заставлені зброєю — гвинтівки, пістолети, шаблі. Ящики з набоями. І карти — величезні карти Мексики з позначеними пунктами. Міста, села, стратегічні точки.

Це не просто схованка зброї. Це штаб революції.

— Що ти тут робиш?

Голос Даміана пролунав як грім. Аделіта різко обернулася.

Він стояв у дверях, і вперше вона побачила в ньому справжнього Ель Ескорпіона. Очі горіли холодним вогнем, щелепа стиснута, руки стиснуті в кулаки.

— Даміане, я...

— Я запитав — що ти тут робиш?!

Він підійшов ближче, схопив її за плечі. Не боляче, але міцно.

— Двері були відчинені... Я просто...

— Це закрите крило! Ти не мала права!

— Я твоя дружина! Я маю право знати!

— Знати що? — його голос став небезпечно тихим.

— Все! Про зброю, про революцію, про твої плани!

Він відпустив її, відступив. На його обличчі був жах.

— Ти... знаєш?

— Я чула твою розмову з Віто. І тепер бачу це, — вона обвела рукою кімнату. — Ти революціонер, як твій батько. Ти ризикуєш життям за свободу Мексики.

— І ти... що думаєш про це?

Аделіта підійшла до нього, поклала руки йому на груди.

— Я думаю, що ти найблагородніша людина, яку я знаю. І я думаю, що ти божевільний, якщо вважаєш, що зможеш приховати це від мене.

— Аделіто...

— Я хочу допомагати. Хочу бути частиною твоєї боротьби.

— Ні! Це занадто небезпечно!

— Небезпечніше, ніж бути дружиною Ель Ескорпіона, не знаючи правди?

Вони дивилися один на одного — дві сильні волі, що зіткнулися. Аделіта відчувала, як серце калатало десь у горлі. Повітря між ними здавалося, зараз заіскриться. Раптом їх відволік гучний стукіт копит. Різкий. Несподіваний.

Даміан завмер. Обличчя змінилося миттєво — від пристрасті до настороженості хижака, що відчув небезпеку.

Пролунав голос Панчо знизу, злякано, гучно:

— ¡Patrón! ¡Patrón, ven rápido!

Даміан кинувся до вікна. Аделіта — за ним, тримаючи за його руку. Її пальці дрібно тремтіли.

На подвір'я в'їжджала карета. Чорна, офіційна, з гербом президентської адміністрації на дверцятах. За нею — шестеро вершників у темно-синій уніформі федералів. Озброєні. Руки на кобурах.

— Дідько, — прошепотів Даміан, і Аделіта почула у його голосі тривогу.

— Хто це? — спитала, не в змозі стримати страх.

— Комісар Естрада. — Він говорив, не відриваючи погляду від вікна. Щелепа напружилась. — Людина президента Діаса. Якщо він тут...

Не закінчив. Не потрібно було…

Карета зупинилася. Вийшов чоловік у дорогому дорожному костюмі — високий, худий, з сивою борідкою та очима, холодними, як сталь. Повільно зняв капелюх. Оглянув подвір'я так, наче оцінював майно перед конфіскацією.

Лоренсо вискочив з бічного крила, пістолет у руці.

— Даміане!

Даміан різко обернувся до Аделіти, схопив її за плечі. Пальці вп'ялися болісно.

— Слухай мене. Зараз ти спустишся вниз, посмієшся, запропонуєш чай. Граєш роль наївної молодої дружини, яка нічого не знає про справи чоловіка. Розумієш?