Глава 10. Імперія Скорпіона

Третій день у Ла Соледад розпочався з несподіваної пропозиції. Аделіта саме снідала з Хуаною на терасі, насолоджуючись ранковою прохолодою, коли Даміан підійшов до неї, вже одягнений для верхової прогулянки.

— Сьогодні я покажу тобі все, — сказав він, цілуючи її руку. — Кожен куточок наших володінь. Ти повинна знати своє королівство, моя королево.

Аделіта відчула, як серце прискорено забилося. Не від дотику його губ до шкіри — до цього вона вже почала звикати. А від слова "наших". Він не сказав "мої володіння", він сказав "наші".

Його тепло згладжувало гіркоту вчорашньої почутої розмови, про яку Аделіта йому так і не сказала.

— Я готова, — вона встала, випроставшись на повний зріст. — Але я не хочу їхати в кареті, як якась зманіжена гостя. Дай мені коня.

Даміан здивовано підняв брову.

— Ти впевнена? Ми проїдемо багато миль...

— Я дочка дона Рікардо Монтеррея. Я їздила верхи, відколи навчилася ходити. І не з боковим сідлом, як пристойна сеньйорита, а по-справжньому.

В очах Даміана спалахнуло щось — повага? захоплення?

— Я пам'ятаю, як ти тримаєшся в сідлі. Що ж, тоді одягайся відповідно. Марія принесе тобі костюм для верхової їзди.

Через півгодини Аделіта спустилася у двір, і Даміан ледь стримав вигук подиву. Замість звичної сукні на ній були чорні штани для верхової їзди, біла сорочка та шкіряний жилет. Руде волосся було зібране в тугий вузол, на голові — широкополий капелюх. Вона виглядала не як делікатна аристократка, а як амазонка, готова до битви.

— Ти прекрасна, — прошепотів він.

— І готова до подорожі, — відповіла вона з викликом у голосі. — Де мій кінь?

Панчо привів гнідого жеребця — не спокійну кобилу, яку зазвичай давали дамам, а справжнього бойового коня з вогнем в очах.

— Це Вітер, сеньйоро. Він трохи норовливий...

Аделіта не злякалась. Скоріше сприйняла це, як виклик та перевірку. Підійшла до коня, дозволила йому понюхати руку, потім впевнено взяла поводи й легко піднялася в сідло. Вітер спробував був заграти, але вона міцно тримала, нахилилася до його вуха й щось прошепотіла. Кінь заспокоївся, пирхнув і покірно став.

— Як ти це зробила? — здивувався Даміан.

— Секрет, — усміхнулася Аделіта. — У кожної жінки мають бути свої таємниці, чи не так?

Вони виїхали за ворота асьєнди в супроводі двох вакеро. Ранкове сонце золотило верхівки гір, повітря було кришталево чистим. Аделіта їхала поруч з Даміаном, тримаючись у сідлі з природною грацією.

— Спочатку покажу тобі пасовища, — сказав Даміан, направляючи коня на захід.

Вони піднялися на пагорб, і перед Аделітою відкрився вид, від якого перехопило подих. Зелені луки простягались до самого горизонту, всіяні сотнями голів худоби. Вакеро на конях патрулювали стада, їхні ласо блищали на сонці.

— П'ять тисяч голів великої рогатої худоби, — з гордістю сказав Даміан. — Дві тисячі коней. Найкраще поголів'я в усій північній Мексиці.

— Це... це ціле багатство!

— Це тільки початок. Поїхали далі.

Вони спустилися в долину, де розкинулися поля. Кукурудза, пшениця, боби — акри й акри врожаю. Робітники, побачивши дона Даміана, знімали капелюхи, вітаючи. Але Аделіта помітила — вони не ховали очей, не знічувались від страху. Навпаки, багато хто усміхався.

— Вони не бояться тебе, — зауважила Аделіта.

— А чому мають боятися? Я плачу справедливу плату, даю землю для власних городів, будую школи для їхніх дітей. Страх — поганий мотиватор. Повага й вдячність працюють краще.

Вони зупинилися біля кількох хатин — простих, але чистих, з маленькими садками. Жінка з дитиною на руках вийшла з однієї, побачила їх і широко усміхнулася.

— Дон Даміан! Яка честь! І це ваша сеньйора?

— Так, Консуело. Це донья Аделіта.

Жінка присіла в реверансі, але Аделіта зіскочила з коня й підійшла до неї.

— Не треба реверансів. Як поживає ваша дитина? Виглядає здоровою.

— О, так, сеньйоро! Завдяки дону Даміану в нас тепер є лікар у селі. Раніше діти вмирали від найменшої хвороби, а тепер...

— Тепер у нас багато здорових малюків, — закінчив Даміан. — Здорові діти — це майбутнє маєтку.

Але Аделіта чула в його голосі більше, ніж холодний розрахунок. Це була справжня турбота і вона з теплом подумала, якщо він так турбується про цих дітей, то яким уважним буде до своїх?