Глава 9. Сіль правди

Ще одна ніч в Ла Соледад після їхньої близькості здавалася нескінченною й водночас занадто короткою. Даміан і Аделіта лежали в великому ліжку, їхні тіла переплелися під легкою ковдрою. Місячне світло проникало крізь темні штори, малюючи химерні візерунки на стінах спальні.

Аделіта не могла спати. Занадто багато емоцій вирувало в її душі — подив від відкриття справжнього обличчя чоловіка, залишки пристрасті, що все ще пульсувала в крові, і дивне, незнайоме почуття... ніжності? Прихильності? Вона боялася називати це коханням — занадто рано, занадто несподівано.

— Ти кохав своїх попередніх дружин? — не змогла стримати цікавість, запитання зірвалось з губ наче само. 

Даміан похитав головою.

— Я не дуже знаю, що таке кохання. Та з ними я почувався страшенно самотнім. 

— А зі мною?

— Ти... — він замовк, шукаючи слова. — Ти інша. З першої миті. Ти дивилася на мене не з жахом чи пошуком користі, а з... цікавістю? Сміливістю? Ти побачила людину за маскою ще до того, як побачила обличчя.

Вони поцілувалися — повільно, ніжно, смакуючи близькість.

— Розкажи ще, — попросила Аделіта, коли вони відірвалися одне від одного. — Про те, як ти побудував все це. Про своїх друзів. Про Віто.

— Віто? — Даміан усміхнувся. — Ель Гато — він наче справжній кіт, має кілька життів. Ми познайомилися сім років тому. Він намагався мене пограбувати.

— Що?!

— Він був молодим злодюжкою, промишляв на дорогах. Напав на мене, коли я їхав один. Бився як дикий кіт — звідси й прізвисько. Але я був сильніший, досвідченіший. Повалив його, приставив ніж до горла. І тут він засміявся. Уявляєш? Ніж біля горла, а він сміється й каже: "Давай, вбий. Все одно краще, ніж здохнути з голоду."

— І ти не вбив.

— Ні. Я побачив себе в ньому — самотнього, відчайдушного хлопця без нікого в світі. Запропонував роботу. Він погодився. З тих пір він мій найвірніший друг, моя права рука. Єдина людина, якій я довіряю повністю.

Коли перші промені сонця торкнулися гір за вікном, вони все ще не спали.

— Ще один світанок, — прошепотіла Аделіта, дивлячись, як небо забарвлюється в рожеві тони.

— Один з багатьох, — відповів Даміан, цілуючи її в чоло.

Стукіт у двері перервав момент.

— Дон Даміан? — голос Панчо. — Вибачте, що турбую, але прибув падре Мігель. Каже, що це терміново.

Даміан зітхнув, піднявся з ліжка.

— Падре Мігель — священик, який нас вінчав, — пояснив він Аделіті. — Але також мій старий друг і... людина, яка дуже важлива для мене. 

Він швидко одягнувся — чорні штани, біла сорочка. Маску не надягав.

— Відпочивай, — сказав він Аделіті. — Я скоро повернуся.

Але Аделіта не могла спати. Занадто багато нового, занадто багато емоцій. Вона встала, одягла домашню сукню, що знайшла в гардеробі, і вирішила прогулятися.

Асьєнда в ранковому світлі виглядала інакше — м'якше, привітніше. Аделіта йшла тихими коридорами, розглядаючи картини на стінах — портрети предків Даміана, пейзажі, сцени полювання.

Раптом вона почула голоси з напіввідчинених дверей бібліотеки. Голос Даміана і ще один мелодійний чоловічий голос — мабуть, падре Мігеля.

— ...тож ти справді щасливий, — казав священик. — Ель Ескорпіон і затишок, шлюб — після твого минулого це здавалося неможливим.

— Все змінюється, падре.

— Твоя дружина гарна і розумна. 

— Справді, І те, й інше. Але не тому я одружився з нею.

Аделіта завмерла. Не тому? А чому ж?

— Тоді чому? — запитав падре, озвучивши її думки.

— Вона... особлива. Рік тому я бачив її на святі в Оахаці. Вона танцювала з батьком, сміялася. Не грала роль аристократки, не прикидалась. Була собою — щирою, живою, справжньою. Я не міг забути той момент.

— І через це одружився?

— Коли я дізнався про смерть її батька, про борги, про пропозицію кровопивці Ігнасіо... Я наказав своїм людям стежити, спостерігати. Хотів побачити, що вона зробить. Прийме пропозицію Ігнасіо? Спробує знайти іншого багатого чоловіка?

Аделіта відчула, як холод стискає її серце. Він стежив за нею? Перевіряв?

— І? — запитав падре.

— Вона відмовила Ігнасіо. З гордістю, з гідністю. Краще смерть, ніж безчестя — так вона сказала. Тоді я зрозумів — вона та, кого я шукав.

— А кого ти шукав?

— Жінку, яка не піде за мене через статус чи гроші. Яка не зневажатиме моє походження, бо сама втратила все. Яка зрозуміє, що таке бути відкинутим, самотнім. Мені не потрібна була аристократка, яка грає роль дружини. Мені потрібна була справжня жінка, з характером, з гордістю. Така, як моя мати.

— І ти думаєш, вона така?

— Я знаю, що вона така. Під час нападу по дорозі вона не панікувала, не плакала. Попередила мене про те, що помітила, хотіла допомогти, не думаючи про небезпеку. Вона сильна, падре. Сильніша, ніж здається.

— А кохання? Ти кохаєш її?

Довга пауза.

— Я... думаю, так. Це сталося несподівано. Я планував шлюб як угоду — порятунок для неї, кампанія в якості прикриття для мене. Але вчора вночі... Коли я зняв маску, і вона подивилась на мене без страху чи розчарування... Коли вона прийняла мене... Я зрозумів, що це більше, ніж угода. Набагато більше.

— Дякувати Богу. Ти занадто довго був сам, сину мій. Але ми можемо отримати проблему, крім всіх інших. Ігнасіо. Він не забуде образи. І він небезпечний. Будь обережний.

— Я завжди обережний.

Аделіта відступила від дверей. Серце калатало, думки плутались. Він стежив за нею. Перевіряв. Обрав її, як обирають коня на ярмарку — за якостями, за характеристиками. Через холодний розрахунок — йому потрібна була жінка без статусу, яка не буде зневажати його походження. Але не це образило її, адже й вона сама погодилась на шлюб, аби врятувати родину. Він знав про огидну пропозицію дона Ігнасіо і чекав результату! Спостерігав, як за звірком у клітці, доки вона божеволіла від переживань за родину!