Глава 7. "Ла Соледад"

Аделіта виглянула й затамувала подих. Внизу, в долині, оточена горами з трьох боків, стояла асьєнда. Величезна, біла, схожа на фортецю й палац водночас. Високі стіни, масивні ворота, вежі по кутах.

Але тепер вона бачила не красу, а фортецю. Місце, створене для оборони. Місце, де постійно чекають нападу.

Коли вони в'їхали у ворота, Аделіта побачила озброєних людей на стінах, гармати в амбразурах. Це був не просто дім — це була військова база. Це не був дім. Це була в'язниця. Золота клітка, де вона тепер житиме, постійно озираючись, чекаючи наступного нападу.

Отже, все було небезпечніше, ніж вона думала. Набагато небезпечніше. Але вже пізно відступати. Вона тут, у цій фортеці в горах, з чоловіком-загадкою, оточена ворогами.

Що чекає на неї попереду? Які ще випробування? Чи зможе вона стати справжньою сеньйорою Ла Соледад — не просто дружиною, а партнером, воїном?

Перша глава її нового життя тільки починалася.

Попереду стояв Панчо, той самий майордом, що був свідком на весіллі.

— Ласкаво просимо додому, дон Даміан, — сказав він, вклоняючись. — Донья Аделіта, ми раді вітати вас у Ла Соледад.

Даміан обережно зліз з коня, притримуючи поранену руку, підійшов до карети, простягнув вільну руку Аделіті. Вона взяла її, відчуваючи сотні очей на собі. Слуги дивилися на неї з цікавістю, подивом, може навіть жалем.

Третя дружина Ель Ескорпіона. Скільки вона протримається?

— Панчо, проведи сеньйору до її кімнат, — наказав Даміан. — Нехай відпочине. Вечеря через дві години.

Він повернувся й пішов, залишивши Аделіту з майордомом.

— Ходімо, сеньйоро, — лагідно сказав Панчо. — Я покажу вам вашу спальню.

Він провів її через внутрішній двір з фонтаном, галереями, вкритими квітучими бугенвіліями. Асьєнда всередині була ще прекраснішою, ніж зовні — мармурові підлоги, розписані стелі, старовинні меблі, картини на стінах.

Спальня, до якої привів її Панчо, була величезною. Ліжко з балдахіном, що могло вмістити п'ятьох. Перські килими на підлозі. Важкі оксамитові штори на вікнах. Все розкішне, дороге, але якесь... холодне. Нежиле. Наче ніхто тут не жив роками.

— Це була спальня покійної сеньйори Майри, матері дона Даміана, — пояснив Панчо. — Після її смерті тут ніхто не жив.

— А... попередні дружини?

Панчо помовчав, потім обережно відповів:

— Вони жили в іншому крилі. Дон Даміан наказав підготувати для вас саме цю кімнату.

Чому? Що особливого в цій кімнаті? Але Панчо вже кланявся й виходив.

— Ваша служниця потребує відпочинку. Ми дамо їй прохолодну кімнату неподалік. Марія принесе вам гарячу воду й допоможе переодягнутися. Якщо щось потрібно — дзвоніть.

Він вийшов, залишивши Аделіту наодинці з розкішною порожнечею.

Через хвилину з'явилася Марія — молода індіанка з милим обличчям і швидкими руками. Вона принесла гарячу воду, допомогла Аделіті роздягнутися, вимитися, переодягнутися в чисту сукню.

— Сеньйора красива, — сором'язливо сказала дівчина, розчісуючи довге руде волосся Аделіти. — Дон Даміан буде щасливий.

— Ти давно тут працюєш, Маріє?

— Все життя, сеньйоро. Моя мати служила покійній сеньйорі Майрі.

— Розкажи мені про неї. Про матір мого чоловіка.

Марія завагалася.

— Вона була індіанкою, сеньйоро. З племені яки. Дуже красива, горда. Дон Альваро, батько дона Даміана, закохався в неї без тями. Одружився, незважаючи на протести родини. Але після його страти...

— Страти?

— Дона Альваро стратили за участь у повстанні, сеньйоро. Дон Даміан був ще зовсім юним. Сеньйора Майра не пережила горя і пішла з життя також.

Сирота. Її чоловік був сиротою, як і вона тепер.

— А маска? Чому він носить маску?

Марія похитала головою.

— Не знаю, сеньйоро. Він почав носити її дуже давно. Ніхто не бачив його обличчя з тих пір. Навіть... — вона замовкла.

— Навіть попередні дружини?

Дівчина кивнула, опустивши очі.

— Що з ними сталося, Маріє? Скажи мені правду.

— Перша, донья Альберта, померла від лихоманки через рік після весілля. Друга, донья Кармен... вона втекла. Одного ранку зникла. Дон Даміан шукав її, але не знайшов. Кажуть, вона не витримала... самотності.

Самотності. Знову це слово.

Вечеря була сервірована у великій їдальні. Довжелезний стіл, за яким могло сісти тридцять осіб, був накритий тільки для двох — на протилежних кінцях. Даміан уже сидів на своєму місці, все ще в масці й бандані.

Аделіта сіла на своє місце, відчуваючи абсурдність ситуації. Вони були так далеко один від одного, що мусили майже кричати, щоб почути.

— Сподіваюся, кімната вам сподобалась, — сказав Даміан.

— Так, дякую. Вона... величезна.

— Якщо хочете щось змінити — скажіть Панчо.

— Дякую.

Знову тиша. Слуги принесли їжу — смажене м'ясо, овочі, тортильї, вино. Аделіта їла машинально, не відчуваючи смаку. Даміан майже не торкався їжі.

— Завтра я покажу вам асьєнду, — нарешті сказав він. — Ви повинні знати своє господарство.

— Я буду вам вдячна.

Більше вони не розмовляли. Після вечері Даміан встав.

— Доброї ночі, сеньйоро. Сподіваюся, ви добре відпочинете після дороги.

І пішов, залишивши її саму в величезній їдальні.

Аделіта повернулася до своєї спальні, відчуваючи себе ще самотнішою, ніж у дорозі. Марія допомогла їй роздягнутися, одягнути нічну сорочку — білу, мереживну, явно підготовлену для весільної ночі.

Весільної ночі. Аделіта раптом усвідомила — сьогодні їхня весільна ніч. Вони одружені вже тиждень, але...

— Марія, — запитала вона, відчуваючи, як червоніє. — Де спальня дона Даміана?

— В східному крилі, сеньйоро. Він завжди спить там один.

Один. Завжди один.

Марія пішла, погасивши всі свічки, крім однієї. Аделіта лежала у величезному ліжку, дивлячись на полум'я, що танцювало на стелі. Може,  він все ж не прийде і їхній шлюб буде шлюбом тільки на папері?