Глава 6. Дорога у невідоме

Він сів на свого коня — величезного чорного жеребця, що нетерпляче бив копитом. Лоренсо теж був верхи, тримаючись трохи позаду.

— Рушаймо, — наказав Даміан.

Аделіта востаннє глянула на матір, що стояла біля церкви. Донна Долорес махала хусткою, плачучи. Хуана спритно вмостилась в кареті, чекаючи Аделіту. А потім карета повернула за ріг, і вони зникли з виду.

Аделіта мовчала. Сьогодні вона вже не найстарша донька дона Рікардо, а заміжня жінка, що їде в невідоме зі своїм чоловіком-незнайомцем.

Дорога з Пуебли вела на північ, через гори й пустелі. Перші години їхали мовчки. Аделіта сиділа в кареті, дивлячись у вікно на ландшафт, що змінювався. Місто залишилося позаду, почалися поля, потім — дикі землі.

Даміан їхав попереду, пряма спина, впевнена посадка досвідченого вершника. Лоренсо тримався трохи позаду карети, уважно оглядаючи дорогу. Обидва були насторожі, руки близько до зброї.

Коли стемніло остаточно, вони зупинилися в маленькому заїзді на узбіччі дороги. Даміан особисто провів Аделіту до її кімнати — маленької, але чистої. Хуані дісталась кімнатка поряд.

— Вечеря буде за годину, — сказав він. — Відпочиньте.

І пішов, залишивши її саму.

Аделіта сіла на ліжко, відчуваючи себе загубленою. Що тепер? Вона заміжня жінка, але її чоловік поводиться з нею як з незнайомкою. Що він думає? Що відчуває? Чому одружився з нею?

Вечеря пройшла в мовчанні. Вони сиділи за маленьким столом у загальній залі — Аделіта, Даміан і Лоренсо. Даміан не знімав ні маски, ні бандани. Він майже нічого не їв, тільки пив вино.

— Вам... вам не важко їсти в масці? — несміливо запитала Аделіта.

Він глянув на неї, і в його очах майнуло щось схоже на подив.

— Я звик, — коротко відповів.

Більше вона не наважувалася нічого питати.

***

Наступного ранку, коли вони знову рушили в дорогу, Аделіта вперше помітила щось дивне. Коли карета проїжджала повз групу скель, їй здалося, що вона бачила рух — швидку тінь, що зникла за каменем. Вона висунулася з вікна, намагаючись роздивитися, але там нікого не було.

— Щось трапилось, сеньйоро? — запитала Хуана, помітивши її тривогу.

— Ні, нічого. Здалося, — відповіла Аделіта, але неспокій залишився.

Спека ставала все нестерпнішою. Вони їхали через пустелю — безкраї простори, вкриті пилом і кактусами. Сонце пекло немилосердно, перетворюючи карету на розжарену піч. Хуана почувалась взагалі жахливо і більшу частину дороги спала важким, поверхневим сном.

Ближче до полудня Аделіта знову побачила — цього разу вершника на пагорбі ліворуч. Він стояв нерухомо, спостерігаючи за їхньою каретою, потім зник за гребенем. Вона хотіла покликати Даміана, але він їхав далеко попереду.

На третій день вона не витримала. Коли вони зупинилися біля струмка напоїти коней, вона вийшла з карети.

— Сеньйоре, — звернулася вона до Даміана. — Можна мені проїхатися верхи? У кареті неможливо дихати.

Він довго дивився на неї, потім кивнув.

— Вмієте їздити?

— Так. Батько навчив.

— Лоренсо, дай їй свого запасного коня.

Лоренсо привів гнідого мерина — спокійного, але міцного. Допоміг Аделіті сісти в сідло. Їхати в святковій сукні було незручно, але все краще, ніж задихатися в кареті.

Вони рушили далі. Тепер Аделіта їхала поруч з Даміаном. Він кинув на неї здивований погляд, коли побачив, як впевнено вона тримається в сідлі.

— Ви добре їздите, — сказав він після години мовчазної їзди.

— Дякую. Я любила кататися з батьком.

Аделіта вагалася, потім наважилася:

— Даміане, я думаю... за нами стежать.

Він різко повернув голову до неї, його тіло напружилося.

— Що ви бачили?

— Вчора — тінь серед скель. Сьогодні вранці — вершника на пагорбі. Він спостерігав за нами.

Даміан підняв руку, і вся процесія зупинилася. Він жестом покликав Лоренсо.

— Лоренсо, сеньйора каже, що бачила, що за нами стежать.

Лоренсо кинув на Аделіту оцінюючий погляд, потім кивнув.

— Я теж відчував. Хтось іде паралельно, тримається на відстані. Думав, може, подорожні.

— Подорожні не ховаються, — сказав Даміан. — Будьте насторожі. Вони можуть чекати зручного місця для нападу.

***

Світанок нового дня видався тривожним. Навіть коні були неспокійні, іржали й тупотіли.

Близько полудня вітер посилився. Спочатку це було полегшення — хоч якийсь рух повітря. Але потім вітер став піднімати пісок, закручуючи його в маленькі вихори.

— Буря йде! — крикнув візник.

Даміан різко розвернув коня, під'їхав до карети.

— Закрийте вікна й закутайтеся! — наказав він Аделіті.

Вона послухалася, але пісок все одно проникав крізь щілини. Карета тряслася від поривів вітру. Аделіта закрила обличчя руками, намагаючись дихати через тканину рукава. Налякана Хуана ледь не втрачала свідомість від люті природи.

Раптом дверцята відчинилися. Даміан стрибнув усередину, приносячи з собою хмару піску. В руках у нього було щось темне — пончо.

Не кажучи ні слова, він накинув пончо на Аделіту, закутуючи її з головою. Тканина була товстою, вовняною, пахла кіньми й порохом — пахла ним.

— Дихайте через тканину, — сказав він, його голос був приглушений вітром. — Буря скоро пройде.

Він накрив покривалом і Хуану, потім залишився в кареті, сидячи навпроти них.

Коли буря стихла, Аделіта скинула пончо з голови. Вона була вкрита піском, але те, що побачила за вікном, змусило її завмерти.

На піску були свіжі сліди — багато слідів копит, що оточували місце їхньої зупинки.

— Даміане...

Він уже бачив. Його рука лягла на рукоять пістолета.

— Вони використали бурю як прикриття. Оглядали нас. Лоренсо!

Лоренсо з'явився біля карети, теж вкритий піском.

— Бачив. Щонайменше десятеро. Може, більше.

— Чому не напали?

— Чекають. Ми занадто близько до Ла Соледад. Нападуть, коли ми будемо думати, що в безпеці.