Глава 4. Дорога в пекло

Карета виїхала з Оахаки на світанку третього дня після того страшного ранку з доном Ігнасіо. Ранкове сонце ледь пробивалося крізь густий туман, що огортав місто, наче саван. Аделіта востаннє озирнулася на родинний дім — білі стіни, червона черепиця, балкон її кімнати, звідки вона так часто дивилась на зорі. Чи побачить вона його знову? І якщо побачить — чи буде вона тією самою Аделітою Монтеррей, чи стане кимось іншим... чимось іншим?

Карета була простою, без гербів чи прикрас — така, яку наймають небагаті подорожні. Але коні були міцні й доглянуті, а візник — мовчазний метис із зашрамованим обличчям — мав при собі два пістолети й мачете. Ель Ескорпіон подбав про безпеку своєї нареченої.

Всередині сиділи три жінки, кожна зі своїм тягарем на серці. Донна Долорес, закутана в чорну мантилью, безперервно перебирала чотки й шепотіла молитви. Її обличчя було білим, як крейда, очі — червоними від сліз. Вона не хотіла відпускати дочку, благала залишитися, шукати інший вихід. Але ж хіба він був? Дон Ігнасіо прийшов з приставами, але натомість отримав свої гроші й пішов геть, кидаючи прокльони. Їхній дім залишиться за ними, дружина та дві юні доньки дона Рікардо не будуть на вулиці. 

Стара Хуана сиділа навпроти, її темне зморшкувате обличчя було спокійним, але в глибині карих очей ховався неспокій. Вона без вагань погодилася супроводжувати Аделіту в її новий дім. "Я обіцяла твоєму батькові доглядати за тобою, поки живу," — сказала вона просто.

А між ними — Аделіта. Дівчина сиділа прямо, руки склала на колінах, але якщо придивитися, можна було помітити, як тремтять її пальці. Вона була одягнена в свою найкращу сукню — темно-синю, з білим комірцем. Руде волосся старанно зібране під капелюшком. На вигляд — спокійна, горда донья, що їде до нареченого. Але всередині...

Всередині вирував ураган страху, відчаю й рішучості.

Перші милі минули в мовчанні. Тільки скрип коліс, цокіт копит та віддалений спів пташок порушували тишу. Дорога вела через долину, повз поля агави й кукурудзи, повз маленькі села з білими церквами. Звичайна дорога, яку Аделіта проїжджала багато разів з батьком, коли вони їздили в гості до родичів або на ярмарок.

Але тепер кожна миля віддаляла її від дому назавжди.

Першу зупинку зробили опівдні в маленькому придорожньому заїзді. Візник напоїв коней, а жінки зайшли всередину перепочити й випити води. Заїзд був темним і прохолодним, пахло смаженою цибулею та перцем чилі. За столами сиділи погоничі мулів, торговці, кілька подорожніх.

І тут Аделіта вперше почула розмови про свого майбутнього чоловіка.

— ...кажуть, він вбив власного брата за спадщину, — говорив товстий торговець, запиваючи свої слова. — Задушив голими руками, а тіло скинув у каньйон.

— Та ну, — відмахнувся його супутник, худий чоловік з довгими вусами. — Я чув іншу історію. Він продав душу дияволу в обмін на багатство. Тому й ховає обличчя — воно обпалене пекельним вогнем.

— А я чув, — втрутився третій, молодий погонич, — що він з'являється тільки вночі, бо денне світло обпалює його шкіру. Як у вампіра з легенд.

Аделіта відчула, як мати стиснула її руку. Донна Долорес побіліла ще більше, якщо це взагалі було можливо.

— Сеньйори, — обережно запитала Хуана, — ви говорите про Ель Ескорпіона? Ми чули, що він багата й поважна людина...

Чоловіки перезирнулися й зареготали.

— Багата? О, так! Його багатства не злічити! — вигукнув товстий торговець. — Але поважна? Ха! Його поважають так само, як поважають гримучу змію — тримаються подалі!

— Кажуть, у його асьєнді є кімната, повна людських черепів, — додав погонич, знизивши голос, наче цей таємничий Ескорпіон його почує. — Черепів його ворогів. І щоночі він розмовляє з ними.

— А його дружини! — раптом вигукнув худий чоловік. — Забули про дружин?

Аделіта завмерла. Дружини? Які дружини?

— Які дружини? — наче прочитавши її думки ледь чутно запитала донна Долорес.

— Та були в нього дві дружини до цього. Перша померла через рік після весілля. Кажуть, від хвороби, але хто знає правду? Друга... друга просто зникла. Одного ранку прокинулися слуги — а її немає. Ні тіла, ні слідів. Наче розтанула в повітрі.

— Або він її з'їв, — пробурмотів хтось із кутка.

— Або закопав живцем у саду, — додав інший.

— Досить! — Хуана встала, її обличчя було суворим. — Не годиться лякати молодих дівчат плітками п'яниць!

Але справа вже була зроблена. Аделіта не могла проковтнути ані шматка, навіть вода застрягала в горлі. Дві дружини. Одна померла. Друга зникла. І тепер вона буде третьою.

Коли вони повернулися до карети, візник дивно подивився на них.

— Не слухайте дурнів у заїздах, сеньйорито, — сказав він несподівано. — Люди люблять вигадувати страшні історії про тих, кого не розуміють.

— А ви... ви знаєте Ель Ескорпіона? — запитала Аделіта, вперше заговоривши з візником.

Чоловік помовчав, потім повільно кивнув.

— Знаю. Він врятував мені життя одного разу. Бандити напали на мене на гірській дорозі, думав — кінець. А тут він з'явився, сам, верхи на чорному коні. Троє бандитів — і він сам. За хвилину всі троє лежали мертві, а він навіть не задихався.

— І... яке в нього обличчя? — ледь чутно запитала дівчина.

Візник знизав плечима.

— От чого не бачив, то не бачив. На ньому маска була. Він, кажуть, завжди в масці. Але очі... очі в нього як у койота. Жовті. І дивляться так, наче бачать тебе наскрізь.

Решту дня їхали мовчки. Сонце повільно котилося на захід, тіні ставали довшими. Дорога почала підніматися в гори, повітря стало прохолоднішим. Навколо здіймалися скелі, порослі кактусами й низькорослими деревами. Десь далеко завив койот, і Аделіта здригнулася — згадала слова візника про очі свого майбутнього чоловіка.

Ночувати зупинилися в невеликому містечку на півдорозі до Пуебли. Заїзд був кращий за попередній — чистий, з окремими кімнатами для поважних гостей. Господар, побачивши гроші, які дав візник, одразу став люб'язним і послужливим.