Глава 2. Хижак і його здобич

Ранок після похорону дона Рікардо Монтеррея видався похмурим і важким, як свинець. Аделіта стояла біля вікна вітальні, дивлячись на порожній двір, де вчора стояли карети жалобників. Її руде волосся, зазвичай старанно зібране, сьогодні вільно спадало на плечі мідними хвилями. Зелені очі, обрамлені довгими віями, були червоні від сліз, але в них уже не було розпачу — тільки рішучість.

— Сеньйорито, — тихо покликала Хуана, — дон Ігнасіо Альтамірано чекає у кабінеті вашого батька.

Аделіта різко обернулась. Її тонка постать напружилася, наче струна перед пострілом.

— У татовому кабінеті?

Вона швидко пішла темним коридором, її чорна жалобна сукня шелестіла при кожному кроці. На порозі кабінету дівчина завмерла.

Дон Ігнасіо Альтамірано сидів у кріслі покійного дона Рікардо з таким виглядом, наче він тут господар. Це був огрядний чоловік років п'ятдесяти, з обличчям, що нагадувало сиру картоплю — блідим, пухким, з маленькими холодними сірими очима, які глибоко сиділи в складках жиру. Його пальці, схожі на бліді ковбаски, перебирали папери на столі.

— А, прекрасна Аделіто! — Він підвівся, і крісло жалібно скрипнуло. Його погляд повільно ковзнув по стрункій фігурі дівчини, затримавшись на її грудях, талії, стегнах. — Мої співчуття з приводу вашої втрати.

Аделіта відчула, як нудота підкотила до горла. Вона підняла підборіддя — жест, який робив її ще вищою і ще прекраснішою.

— Що ви робите тут, доне Ігнасіо?

За її спиною з'явилася донна Долорес — тінь колишньої себе. Колись найвродливіша жінка Оахаки, тепер вона була схожа на зів'ялу троянду — все ще прекрасна, але зламана горем. Її темне волосся передчасно посивіло, а карі очі втратили блиск.

— Я прийшов обговорити наші... фінансові справи, — дон Ігнасіо знову сів і розклав папери віялом. — Сімдесят тисяч песо з відсотками. Ваш покійний батько був дуже... необачним у своїх позиках.

Донна Долорес ледь чутно застогнала і вхопилася за одвірок.

— Ми продамо все, що маємо... — почала Аделіта.

— Все вже і так моє, дорогенька. — Його сміх нагадував хрюкання свині. — Будинок, земля, навіть ці меблі. Все закладено по три рази.

Тиша, що запала, була важкою, як камінь. Дон Ігнасіо встав і підійшов до Аделіти. Від нього тхнуло потом, дешевим тютюном і ще чимось — похіттю.

— Але я готовий запропонувати... рішення.

— Кажіть.

— Ваша прихильність може дуже порадувати мене і врятувати родину. — Його пухка рука простяглася до її щоки, але дівчина відсахнулася, наче від змії. — Я поселю вас у затишному будиночку. Забезпечу всім. Вашій родині дозволю залишитися тут.

— Ніколи!

Це слово зірвалося з її губ, як постріл. Аделіта випросталася на весь зріст — вона була вища за нього на півголови, і це додавало їй впевненості.

— Я краще помру на вулиці, ніж стану вашою утриманкою!

Обличчя дона Ігнасіо стало багряним. Він схопив її за зап'ястя, стиснув так, що на білій шкірі відразу з'явилися червоні плями.

— Дурне дівчисько! Хто візьме тебе заміж без посагу? Завтра о дев'ятій я виставлю вас усіх на вулицю!

Аделіта вирвала руку.

— Краще бути на вулиці, та з честю.

— Я подивлюсь, що залишиться від вашої пихи завтра! — Дон Ігнасіо вийшов з кабінету, грюкнувши дверима так, що зі стіни впав портрет покійного дона Рікардо.

Донна Долорес впала в непритомність. Молодші сестри Аделіти — чотирнадцятирічна Кармен з кучерявим каштановим волоссям і дванадцятирічна Ізабелла, копія матері в дитинстві — кинулися до неї. А Аделіта стояла нерухомо, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні.

Коли двері за доном Ігнасіо грюкнули, у вітальні запала мертва тиша. 

— Аделіто... — Кармен першою порушила мовчання, її великі карі очі були повні сліз. — Що ми будемо робити? Ми справді опинимося на вулиці?

— Я не хочу бути жебрачкою! — Ізабелла вчепилася в сукню старшої сестри, ридаючи. — Я не хочу спати під мостом!

Донна Долорес сиділа в кріслі, куди її посадила Хуана. Вона не промовила жодного слова, тільки беззвучно плакала, сльози котилися по її блідих щоках струмками. Її погляд був порожній, спустошений, наче вона вже здалася.

— Мамо, скажіть щось! — благала Кармен. — Що нам робити?

Але донна Долорес тільки похитала головою й закрила обличчя руками, її плечі тремтіли від безшумних ридань.

— Аделіто, ти ж щось придумаєш, правда? — Ізабелла дивилася на старшу сестру з надією. — Ти завжди знаєш, що робити. Тато казав, що ти найрозумніша з нас.

— Може... може, ти могла б погодитися? — несміливо промовила Кармен, опустивши очі. — Я чула, що дон Ігнасіо не такий вже й поганий до своїх... до жінок, які з ним. Принаймні ми б мали дах над головою...

— Кармен! — Аделіта різко обернулася до сестри. — Ніколи, чуєш, НІКОЛИ не говори такого! Краще смерть, ніж безчестя!

— Але що ще ми можемо зробити? — Кармен теж заплакала. — У нас немає грошей, немає родичів, які б допомогли. Тітка Естела сама ледве зводить кінці з кінцями. Дядько Хосе не відповідає на листи вже рік. Ми нікому не потрібні!

Хуана, яка все це час мовчала, раптом промовила:

— Бог не залишить праведних. Завжди є вихід, діти мої.

— Який вихід, Хуано? — з відчаєм вигукнула Кармен. — Молитви не сплатять борги!

Аделіта підійшла до сестер, присіла навпочіпки, взяла їхні руки в свої.

— Послухайте мене, — її голос був твердим, незважаючи на бурю, що вирувала в її душі. — Я обіцяю вам — ви не опинитесь на вулиці. Я знайду спосіб. Не знаю ще який, але знайду.

— Як? — прошепотіла Ізабела.

— Тато перед смертю сказав мені бути сильною. Сказав, що я впораюся. І він згадував щось про темряву і порятунок в ній... Можливо, це був знак. Можливо, доля вже готує нам порятунок.

— Це просто марення помираючого, — гірко сказала Кармен.

— Або пророцтво, — заперечила Хуана. — Дон Рікардо бачив далі за нас усіх. Якщо він щось сказав — це має значення.