Глава 1. Останній захід сонця

Оахака, літо 1895

Сонце повільно опускалось за гори, заливаючи кімнату червоно-золотим світлом. Аделіта Монтеррей міцніше стиснула холодну руку батька, намагаючись втримати його в цьому світі ще хоча б на мить.

— Татусю, не йди... — шепотіла вона крізь сльози, що струмками текли по її блідих щоках.

Дон Рікардо Монтеррей, колись гордий креольський ідальго, тепер лежав на своєму смертному ложі — виснажений, зморений хворобою і гіркотою втрати всього, що будував роками. Його колись міцні руки тепер тремтіли, як осіннє листя на вітрі.

— Аделіто, моя дитино... — його голос тепер був ледь чутним хрипінням. — Підійди ближче...

Вона нахилилася так низько, що її руде волосся торкнулося його обличчя. У повітрі пахло камфорою та смертю — той солодкувато-гіркий запах, що передвіщає кінець.

— Я тут, татусю. Я з тобою.

Його очі, колись яскраві й повні життя, тепер були мутними, але в них ще жевріла іскра батьківської любові.

— Прости мені, донечко... Прости, що залишаю тебе... нізчим... — Він закашлявся, і на його губах з'явилася піна з кров'ю.

Аделіта швидко витерла її шовковою хустинкою — останньою розкішшю, що лишилася від колишнього багатства родини Монтеррей. Все інше забрали кредитори. Меблі, картини, коштовності її покійної бабусі, навіть більшість слуг — все зникло, як ранкова роса під безжальним мексиканським сонцем.

— Не треба про це, татусю. Все буде добре, побачиш...

Але вони обоє знали, що це неправда. Борги душили їхню родину, як удав свою жертву. Скоріш за все, після смерті дона Рікардо їм доведеться покинути навіть цей будинок.

— Ні, слухай... — Він зібрав останні сили, його пальці судорожно стиснули її руку. — Ти повинна... врятувати нашу родину. Твоя мати... твої молодші сестри... Вони залежать від тебе тепер.

— Але як, татусю? Як я можу...

— Ти сильна, моя Аделіто. Сильніша, ніж думаєш. Пам'ятаєш, як я вчив тебе читати? Ти була такою завзятою... не здавалася, поки не прочитала всю бібліотеку...

Вона кивнула, не в змозі говорити через сльози. Ті щасливі дні здавалися тепер такими далекими, наче з іншого життя.

— Використай цю силу. Знайди спосіб... Обіцяй мені...

— Обіцяю, татусю. Обіцяю, що зроблю все можливе.

Його обличчя розслабилось, на губах з'явилася слабка усмішка.

— Моя горда донечка... з волоссям кольору заходу сонця... Ти завжди була особливою...

За вікном останні промені сонця зникли за горизонтом, і кімнату огорнула темрява. Хуана, стара служниця, що залишилася з родиною попри все, тихо увійшла зі свічкою.

— Сеньйорито, може, вам краще відпочити? Я побуду з доном Рікардо...

— Ні! — Аделіта різко похитала головою. — Я не залишу його.

Дон Рікардо знову відкрив очі, його погляд став несподівано ясним, наче перед ним відкрилася якась таємниця.

— Аделіто... не бійся темряви... Іноді... у темряві ховається порятунок…

— Що? Татусю, я не розумію...

Але він вже не чув її. Його дихання стало уривчастим, грудна клітка піднімалась й опускалася з великими зусиллями. Аделіта відчула, як його рука стає ще холоднішою.

— Татусю! Ні, благаю, не йди!

Донна Долорес, мати Аделіти, увійшла до кімнати, її підтримували молодші доньки — Кармен і Ізабелла. Жінка була блідою, як привид, її колись горде обличчя було спотворене горем.

— Рікардо... — прошепотіла вона, падаючи на коліна біля ліжка.

Дон Рікардо востаннє подивився на свою родину. Його погляд затримався на Аделіті.

— Пам'ятай... ти — Монтеррей... Ніколи не схиляй голову... ніколи...

З цими словами він видихнув востаннє. Його груди завмерли, очі втратили блиск життя.

— ТАТУСЮ!

Крик Аделіти прорізав нічну тишу, відлунюючи від стін старого будинку. Вона припала до грудей батька, ридаючи так, що здавалося, її серце розірветься від болю.

Хуана тихо перехрестилася і почала читати молитву за упокій душі. Донна Долорес непритомніла, і молодші дівчата кинулися до неї.

У цьому хаосі горя Аделіта раптом відчула дивний спокій. Вона підняла голову, витерла сльози і подивилася на мертве обличчя батька. Він виглядав умиротвореним, наче нарешті знайшов спокій після довгих місяців страждань.

— Я виконаю обіцянку, татусю, — прошепотіла вона. — Клянуся твоєю пам'яттю, я врятую нашу родину. Чого б це мені не коштувало.

За вікном піднявся вітер, приносячи з собою запах жасмину з саду та тужливий крик нічної птахи в горах.

Аделіта ще не знала, що через два дні після похорону в їхні двері постукає людина, яка назавжди змінить її долю. Поки що вона просто сиділа біля тіла батька, тримаючи його холодну руку, і дивилася, як перша свічка згорає, залишаючи по собі лише віск і попіл — як і їхнє колишнє життя.

Надворі ніч остаточно вступила в свої права. Останній захід сонця в житті дона Рікардо Монтеррея завершився. Але для Аделіти це був початок шляху, який приведе її від руїн старого життя до небезпечної пристрасті, що спалить її дотла і відродить з попелу — вже не як доньку збанкрутілого ідальго, а як жінку-легенду Мексики.

Але це все буде потім. А зараз була лише ніч, горе і обіцянка, дана помираючому батькові.