Розділ 5

Найвище уміння - почати спочатку життя,

розуміння, дорогу, СЕБЕ...

Ліна Костенко

В мене було сильне бажання ніколи більше не відкривати очей, прикинутись мертвою, невидимою, недужою... Та все, що завгодно, тільки щоб не зустрічатись віч на віч з немилосердною реальністю, адже в моєму житті все мало бути по-іншому! Крізь дрімоту мені ввижалось лагідне обличчя матері, її світлі пасма звисають з плеч, в одній спідній сорочці вона змовницьки посміхається до мене, бо тільки я та її особисті служниці могли бачити сеньйору Джованну в такому вигляді при світлі вранішньої зорі, або в годину полуденної спеки, що наганяла на всіх неприродну млість і сонливість. Це мене аж ніяк не стосувалось, але я знала, що в присутності батька, навіть, коли вони залишаються наодинці, мама не сміє ходити напіводягненою. Звичайно, вона роздягається, але тільки в ліжку і тільки після того, як погасне остання свічка в спальні моїх батьків. Я ніколи не розуміла причину цього неписаного закону в нашому домі, та й звідки мені було знати про те, що батько відверто боявся жіночої наготи і міг кохатися з жінкою тільки в цілковитій темряві. Вчора, коли Орсіно насильно роздягав мене, я відчула різкий дисонанс із тим, що розповідала мені мама, і що було насправді. У мене склалось стійке уявлення, що справжня близькість втілюється не в бажанні чоловіка пошвидше роздягнути жінку, а в його активних діях, спрямованих на те, щоб жінка сама захотіла роздягтись. Та, здається, я гірко помилилась і зовсім не була готова до того, що на мене чекало.

Неймовірним зусиллям волі я все-таки розплющила очі, які за ніч ніби забули, що таке яскраве денне світло. Й коли я нарешті змогла сфокусувати свій погляд без різі в очах, перше, що я побачила, був пергамент, складений удвоє на столику біля ліжка. Я дуже здивувалась, адже з упевненістю пригадувала, що вночі його тут не було. Хто міг зайти непомітно до моєї кімнати й залишити своє послання? Немов за поривом вітру, що долітав з напівпрочинених віконниць, я оглянулась уважніше й помітила ще одну дивність. Цей хтось вочевидь потурбувався й про те, щоб прикрити мою наготу, поки я спала, й використав для цього темно-бордовий вовняний плащ з красивим золотим нашиттям у вигляді бика на зворотньому боці. Вночі я не накривалась ковдрою, хоч мене й мучив озноб, але зараз мої ноги й низ живота тонули в теплій матерії чужого одягу. Хто б не був моїм нічним гостем, я була по-справжньому вдячна йому. 

Трохи поміркувавши, я потягнулась за пергаментом, розправила його та з завмиранням серця прочитала коротеньку записку, написану розбірливим каліграфічним почерком Родріго Борджіа:

"Люба Джуліє, мені надзвичайно прикро усвідомлювати,

що я не зміг виконати своєї обіцянки,

та деякою мірою сприяв вашому приниженню.

             Я справді недооцінив цього шаленого хлопчиська,

й тепер гірко каюсь, що спровокував його на крайні заходи.

Але я присягаюсь, що ніхто більше не посміє скривдити вас.

Слово не кардинала, а закоханого чоловіка,

чиє серце палає в нестямі з любові до вас, 

моя la bella"

На деяку частку секунди мені здалося, що я все ще сплю і це частина мого неймовірного сну. Адже ці слова, що чорніли як пташиний ключ у небі, ніяк не могли бути дійсністю. Тільки подумати, могутній кардинал розливається солов'єм, зізнаючись у коханні до мене, заміжньої... дівчини. В той час як я була цілком впевнена, що після весілля наші невизначені стосунки обмежуватимуться чітким регламентом формальної поведінки. Тож висновок напрошувався самий собою: Родріго Борджіа або ж великий грішник в одязі святого, або перебуває у дуже хороших відносинах із Творцем. І хоча я не завжди відчувала в собі наявність тих високоморальних цінностей, які служителі церкви возносили на п'єдестал найвищих ідеалів, моя віра в Христа була твердою, і таким же - бажання жити згідно з його наукою про добро і зло. Мати позашлюбний зв'язок із священиком однозначно підпадало під категорію зла. 

З іншого боку, моє самолюбство розбухало від кожного слова, написаного рукою Родріго, а думка про те, що він був у моїй спальні, викликала цілий фонтан палких емоцій і забарвлювала щоки в рожевий відтінок нового почуття. Я не розуміла, що це було: вдячність, захоплення, прив'язаність чи щось інше, незвідане й від цього ще більш небезпечне. Родріго пропонував мені свою пристрасть, помножену на колосальний життєвий досвід, а все, що могла запропонувати йому я, обмежувалось моєю юністю, природною красою, і невпевненістю та страхом перед завтрашнім днем. Я була заслабкою кандидаткою для такого дужого та впевненого в собі чоловіка, але, тим не менш, він бажав мене. Невже тільки через молодість і привабливе тіло, володіти яким,- найбільша втіха для будь-якого мужчини? Наодинці із собою я завжди схилялась більше до цього обґрунтування, та при кожній зустрічі з кардиналом мені мимохіть вдавалось відшукати щось таке в його мигдалевидних очах, що ставило під сумнів усі мої припущення. А дивився він на мене так, що хотілось забути про все на світі та на коротку мить відчути себе особливою для чоловіка, котрий не лякався пекельного вогню, бо сам був його вмістилищем. 

Незважаючи на велику різницю у віці, яка була майже неприпустимою, я з трепетом і незвичним жаром у грудях думала про кардинала, як про потенційного коханця, і мусіла визнати, що була все ще неготовою відгукнутись на його поклик і тим самим переступити невидимий край перед страшною безоднею гріха. Він запалював у мені вогник бажання кожного разу, як тільки я впадала у полон його диявольських очей, але варто було звільнитись від них, і здоровий глузд одразу ж переймав на себе ініціативу і нагадував мені про такі важливі речі, як доброчесність та побожність. Але понад усе мені не давав спокою власний страх. Я страшилась своїх бажань, і всупереч запевненням, які мені раз за разом давав Родріго, відчувала себе безталанною рабинею, комашкою у порівнянні з гігантом, яким для мене поставав його превелебність, кардинал Борджіа.