Розділ 2

Проте скільки б відмовок я не вигадувала і як би не намагалась відстрочити той день, коли вже не зможу ухилятись від свого прямого обов’язку як дружини, час збігав невпинно, і через місяць після заручин Адріана і я почали приготування до великого торжества на честь мого весілля. Церемонія мала відбуватись в капелі неподалік від палацу, а освятити мій союз із Орсіно взявся сам кардинал Борджіа. Про інші варіанти і не йшлося, оскільки він, з огляду на родинні зв’язки, мало не з самого початку вважався негласним покровителем молодої сім’ї.

В переддень самого вінчання, знесилена від постійних страхів та нападів жалю до самої себе, я захотіла востаннє насолодитись простими речами на кшталт театральної вистави, що проводилась цими днями у місті. Трупа заїжджих акторів потішала народ веселими танцями, співами, акробатичними трюками, і я вважала, що спостерігаючи за усім цим яскравим дійством, зможу забутись і поринути в цілком іншу реальність, позабуте дитинство в оточенні найрідніших людей і дорогих серцю спогадів. Проблема полягала в тому, що як наречена, котра ось-ось стане одруженою дамою, я не мала права і кроку поткнутись кудись за межі кардинальського помешкання. Контроль за моїм пересуванням здійснювала особисто Адріана де Міла, і в цьому питанні вона здавалась такою ж непохитною як сторожа при міській брамі: тут ніякими благаннями не допоможеш. Взагалі моя свекруха була жінкою принципу, і настільки точно дотримувалась усіх правил порядності та добрих манер, що це інколи межувало з чернечим послухом. А проте вся її категоричність вмить вивітрювалась, коли мова йшла про єдиного сина, задля благополуччя якого ця жінка ладна була стати спільницею сатани.

Я кілька разів заїкалась про вуличне шоу і розваги, але отримувала у відповідь лише суворий погляд бляклих коричневих очей, а іноді ще й беззаперечне: «Навіть не смій про таке думати!» Врешті настрій мій вкрай погіршився, я відмовилась від обіду, зачинилась у себе в кімнаті та цілу годину вперто вдавала, що не чую, як одна зі служниць намарне намагалась вмовити мене чогось поїсти. Я відчувала себе препаскудно: страх і неспокій останніх кількох днів, а то й тижнів вилились в цілком прогнозовані відчай і гострий головний біль. Щоб хоч трохи заспокоїтись, я примусила себе подумати про щось хороше, світле, радісне… Ось ми з молодшим братом жбурляємо камінці у воду і безтурботно сміємось, спостерігаючи, як водна гладінь раз по раз береться колами і як тікають врозсип сполохані рибки в ставку. Тоді ні я, ні він не усвідомлювали, як боляче буває порушувати звичний ритм життя в угоду чиїйсь невчасній примсі.

Я бажала б і далі залишатись наївною дівчинкою, жити у своєму уявному світі і ніколи не відчувати той тиск, який чинить на людину занадто жорстока реальність. Але годі було про це мріяти, тоді як кожна людська істота, досягаючи осмисленого віку, заручається певними обов’язками перед світом, Богом і людьми. Навіть нема до кого оскаржити цю прикру обставину, бо так вже влаштоване життя, і тільки душевно хворі не бувають обтяжені звичними людськими проблемами, тягарем вибору і його наслідками, їх не обходить ніщо, окрім найпростіших природних потреб. Зрештою, таке існування навряд чи можна назвати вдалою альтернативою.

Якось непомітно для самої себе я почала згадувати все, що довелось коли-небудь чути про інтимну близькість між чоловіком і жінкою, і хоч знання ці були розрізнені й невпорядковані як слід, а подекуди сильно розмиті, одне я знала точно: в перший раз завжди боляче і завжди неприємно. Це свого роду випробування для кожної жінки, пройшовши яке, не всім стає легко миритися з накладеним на них подружнім обов’язком. А враховуючи мою неприязнь до Орсіно, я подумки готувала себе до найгіршого. Що могло бути «найгіршим» у цій ситуації я також уявляла погано, просто внутрішньо здригалась, думаючи про майбутню ніч і її символічне для мене значення. Звичайно, я розуміла, що сотні, а то й тисячі жінок проходили через те, що і я: їх змушували поєднати своє життя з нелюбимим чоловіком, спати з ним, народжувати йому дітей, і жодна не наважувалась сказати слова проти. Опріч того, заміжня жінка отримувала певний статус у суспільстві й могла жити публічним життям, не накликаючи на себе осуд оточуючих. В деякій мірі, у неї з’являлось більше свободи й можливостей займатись тим, що їй подобалось, доти, доки фамілія чоловіка слугувала чимось на кшталт білету в шанованих колах і ставала її особистою візитівкою. Що ж, ім’я Орсіні відчинить для мене всі двері, як на те й сподівалась моя родина, але чи стане мені сил знести всі побічні наслідки такого привілею, я не знала.

Врешті я відчула сильний брак свіжого повітря. Стіни моєї кімнати перестали бути прихистком, і тепер здавалось, що вони ось-ось впадуть на мене і придавлять усією своєю кам’яною масою. Виходячи зі своєї кімнати, я мало не звалила на землю Генрієту – мою служницю, котра до цього голосно зітхала, притулившись спиною до дверей. Вона розпачливо намагалась звестися на рівні ноги, при цьому знову повторюючи про необхідність прийому їжі. Я не стала її слухати і швидко спустилась сходами на перший поверх, проминула галерею з величними колонами і портретами святих, вийшла на подвір’я і швидко задихала, буквально хапаючи ротом повітря. Нескоро минулось, але вже опісля змогла я роззирнутись навколо і вмить густо почервоніла, позаяк вся попередня сцена не залишилась без уваги небажаних свідків. Зокрема, одним з них був з усього видно дуже здивований кардинал, а позаду нього трійко слуг, котрі аж роти пороззявляли від такого видовища.

- З вами все в порядку?- я скоріш відчула, як швидко до мене наблизився Родріго,тому що підняти очі боялась та й не хотіла, присоромлена своєю слабкістю. Він взяв мене попід руку, змусив розвернутись до нього і підхопив моє підборіддя довгими пальцями, закидаючи голову догори. Я похнюпилась і спробувала випручатись з кільця його сильних рук. Кардинал і бровою не повів, тільки міцніше стиснув мій лікоть і лукаво посміхнувся.