Розділ 1

Чоловік, коли він старіє, то відчайдушно починає згадувати роки минулі і рука його тягнеться не до землі, бо туди встелена йому путь, а до молодих пагінців, що проростають з цієї землі, до всього квітучого й плодоносного, і так силиться затримати, або й відігнати геть небажану старість. І чим амбітнішим був він замолоду, тим більше буде противитись поступовому занепаданню тіла і душі. Не відчувати смаку перемоги, не розділяти радості від тріумфальних злетів – ось те пекло на землі, яке приготоване для кожного, хто досяг порогу старості, такої принизливо-болючої й незворотної.

58-літній Родріго Борджія, кардинал і віце-канцлер Римської церкви, людина великих волінь і ще більших можливостей для їх здійснення, забажав мати біля себе юну голубку, як символ любові та щасливого майбутнього (бо судилися йому діяння піднесені, але аж ніяк не благочестиві). Спраглий знайде своє вибавлення тільки діставшись до колодязя з прохолодною водою, і вже там впиватиметься з такою ненаситністю та жагою, яку не кожен здатен навіть уявити. Пристрасть Борджіа була безмежною, і ще більшою було його прагнення володіти: папською тіарою, Римом, всією Італією і мною.

***

Мені виповнилось п’ятнадцять років. Все, що я знала про цей світ, вміщалось у стінах замку в Каподімонте – сімейному гнізді родини Фарнезе. Незабаром спокій і умиротворення цих стін мало змінитись гамором і стовпотворінням Вічного міста. Вслід за своїм братом, Алесандро, я їхала в Рим, у пошуках невідь чого, але з чітко визначеною метою – вийти заміж за молодшого представника клану Орсіні – одного з найбагатших та найвпливовіших в Італії, тим самим забезпечивши собі безхмарне майбутнє і стабільний достаток. Та й не тільки собі, адже цей шлюб був спланований задовго до того, як я могла помислити себе у ролі чиєїсь нареченої і дружини. Наші сім’ї уклали цю угоду, як водиться, для спільного блага, не вважаючи за потрібне обговорювати це з будь-ким із нас. Так, наприклад, я не бачила свого нареченого аж до того самого дня, коли відбулись наші офіційні заручини.

Згадуючи все це зараз, я розумію, якою насмішкою над усім моїм життям стали ті заручини, а після них - весілля з некрасивим, косооким Орсіно, котрому всього-на-всього дісталась роль ширми: більше він геть нічого для мене не значив. Бідолашний Орсіно, його зрадила не тільки невірна дружина, а й названа мати і весь світ. Чи було йому взагалі для чого жити, а чи успішна кар’єра стала достатньою винагородою за втрачену гідність і честь?

Тим не менш, того пам’ятного вечора в палаці кардинала Борджіа – дальнього родича Орсіно Орсіні, я нагадувала пташеня, що тільки-тільки вилупилось із яйця і ще не здатне було споглядати барви світу. Все, що я бачила, було новим і незнаним, таїло небезпеку і одночасно вабило до себе, бо все, що не пізнане, здається надзвичайно бажаним.

Моя довгоочікувана зустріч із майбутнім чоловіком мало не позбавила мене вміння говорити. Я не вірила своїм очам! Невже моя люба мати і дорогий брат настільки безсердечні, що змусять провести все життя обіруч із цим бридким хлопчиськом, котрий нагадував мені циклопа із давніх міфів? Однак на свято було запрошено багато іменитих гостей, сам господар дому сидів у центрі довжелезного столу, і всі погляди були звернені на мене, не то з цікавості, не то з простої чоловічої звички розглядати жіночу красу, якщо вона доступна їхнім очам. З якими думками дивився на мене Родріго? Чи уявляв він мене оголеною? Такі миті дають жінці набагато більше впевненості в собі, ніж коли чоловік розкидається пустими компліментами, зовсім не вкладаючи в ті слова хоч якийсь сенс.

Я сиділа по ліву руку від кардинала, а Орсіно – по праву. Я з огидою спостерігала, як хлопець плямкає губами, коли їсть, і як задоволено примружується в мій бік, коли не їсть. Не дивно, що я хотіла зігнати геть потворне видіння, хоч добре розуміла, що віднині воно напевне стане частиною мого життя. Мені конче потрібне було хоч якесь прикриття чи пристановище, і я знайшла його в мигдалевидних очах старого кардинала Борджіа, котрі на той момент були вмістилищем сущого гріха. Чи можна сподіватись на порятунок, коли маєш справу з дияволом?

Він був ласкавий, безперестанку усміхався до мене, говорив люб’язності, і на якусь коротку мить мені здалося, що пошлюблена я зовсім не з Орсіно, недолугим хлоп’ям, а з цим упевненим в собі й статечним чоловіком, ім’я якого шириться далеко за межі папської області. Я знаходила в ньому те, що майже неможливо було спостерегти у поведінці та рисах мого нареченого, хоч знала обох від сили кілька годин.

Але через деякий час я подумки стала картати себе за легковажність і ганебну поведінку. Яка слава розповсюдиться про мене, якщо я так неприкрито дозволятиму собі втішатись увагою геть незнайомого чоловіка, та ще й кардинала, служителя церкви. Він не може знатись із жінкою, одружуватись чи заводити дітей. «Але він може бути моїм захисником» - якось несвідомо зринула мені думка, і вже й залишитись мала довіку в моїй голові, бо кому розкажеш про таку зухвалу мрію?

В якийсь момент, що став для мене й геть неочікуваним, двері розкішної трапезної прочинились, і крізь них, сміючись й притримуючи подоли своїх суконь, вбігло з десяток жінок, судячи з вигляду, не найкращої репутації. Ця нова обставина неабияк оживила всіх чоловіків, котрим набридли ділові бесіди, і котрі були зовсім не проти провести останок вечора в компанії вертких і пишногрудих сеньйор. Тільки зараз я усвідомила, що до цього самого моменту, я була єдиною представницею жіночої статі, тож отримувала відповідну шану й почет. Тепер я стала нецікавою своєму оточенню, адже не могла запропонувати те, про що подумки благали всі оті святенники, притискаючи до себе пружні тіла невідомих і безславних жінок. Моє почуття гідності веліло мені залишити дім кардинала, який, як виявилось, був також і домом терпимості для втаємничених. Але я не сміла цього зробити без дозволу брата, який нізащо не хотів ображати свого благодійника, тим паче в такий некоректний спосіб. Тож я з жахом спостерігала за всім, що відбувалось довкола, і не могла не помітити, як одна дама, набагато старша за інших, вмостилась поруч із кардиналом і завела бесіду так, неначе знає його сто років. «Так воно, напевно, і є»- подумалось мені того вечора, а через кілька днів я дізналась ім’я цієї сеньйори і пересвідчилась у своїх здогадах. Ваноцца деі Катанеї – господиня кількох гостьових домів і трактирів у місті, а ще коханка кардинала Борджія і мати його чотирьох дітей, яких він на очах у всього Риму називав своїми племінниками. Надто глибоке коріння пустила ця жінка, щоб хтось зумів коли-небудь його викорчувати.