Буде тобі знак

Мій стратегічний наступ захлинувся, навіть не встигнувши нормально розгорнутися. Я розраховував витягати Лію на каву, підстерігати її біля дому, добити нарешті питання з тим довбаним вальсом... Але в рудої бестії були зовсім інші плани.

Вона просто взяла квитки й звалила на другу половину канікул до Львова — до своїх подруг, Сніжани та Віки.

Мій щоденний раціон звівся до сухого, дозованого листування в Телеграмі: пара єхидних голосових із площі Ринок, її фотографії старовинних кам'яниць, якісь книжкові крамниці й постійні взаємні підколки. Я вивчив напам'ять кожну її відповідь, витріщаючись у телефон між спарингами в залі, як останній малолітній придурок.

Але в суботу увечері вона пробила мій захист наглухо.

Була майже північ. Я якраз вийшов із душу, витираючи мокре волосся рушником, коли екран смартфона блимнув новим повідомленням від «Лієчка».

Це була фотка. Без попередження.

Дзеркало якоїсь затишної львівської квартири з приглушеним теплим світлом. Лія в безрозмірній піжамній футболці, з абсолютно розпатланим, пухнастим мідним волоссям, що падало на плечі суцільним полум'ям. Вона трохи примружилася, на губах блукала ледь помітна зухвала півусмішка, а на руках вона тримала крихітного, смішного білого шпіца — схожого на хмаринку шерсті з очима-ґудзиками.

А під знімком висів підпис:

«Знайшла тобі заміну на час відпустки. Цей пухнастий хоча б не гавкає дурниць і слухається команд з першого разу. Вчися, Князь;)»

Я стояв посеред темної кімнати, втупившись у цей знімок, і відчував, як усередині все зрадницьки плавиться. Домашня, затишна, розпатлана... Чистий кайф, від якого зводило щелепи.

Звісно, я відписав їй щось про те, що шпіц виглядає небезпечніше за неї. Але щойно чат затих, я мовчки затиснув екран, натиснув «Зберегти» і... поставив цю фотографію на шпалери телефона.

Так, Князь поплив. Капітально.

Понеділок настав як порятунок.

Першою спільною парою після канікул стояло «Управління особистим капіталом» — нудний факультатив, на який ми ходили всім класом лише тому, що викладач рідко відривав очі від своїх фінансових звітів.

Лія сиділа біля вікна в третьому ряду: ідеально випрасувана біла сорочка, строгий синій жилет, гладкий високий хвіст і жодного натяку на ту львівську дівчину з пухнастим собакою.

Я не став питати дозволу. Просто підійшов, відсунув стілець поруч і нахабно вмостився на сусіднє місце, упершись плечем у її плече.

— Скучила, Руденька? — тихо хмикнув я, закидаючи руку на спинку її стільця.

Ія навіть бровою не повела, продовжуючи виводити щось акуратним почерком у своєму зошиті, але я помітив, як її пальці ледь помітно стиснули ручку:

— Князєв, посунься на свою половину парти. Твоє его займає надто багато кубічних метрів, мені дихати нічим.

— Брешеш, — видихнув я, нахиляючись так близько, що відчув тепло її шкіри. — Ти весь тиждень у тому дощовому Львові тільки й думала, як повернешся до мого ідеального обличчя. До речі, де мій сувенір? Ти обіцяла каву.

Лія різко зупинила ручку й повільно, дуже повільно повернула голову до мене. Крізь тонкі скельця окулярів її зелено-блакитні очі спалахнули таким лютим, небезпечним полум'ям, що повітря між нами миттєво зарядилося статикою.

— До речі про «ідеальне обличчя», — просичала вона пошепки, нахиляючись до мене у відповідь так, що наші носи ледь не зіткнулися. — Я сьогодні зранку переступила поріг ліцею — і в туалеті вже почула від трьох паралелей чудову новину. Виявляється, ми з тобою... зустрічаємося.

У мене всередині щось приємно трінькнуло, але зовні я зберіг кришталево спокійний вираз:

— Ого. Оперативно.

— «Оперативно»?! — вона майже задихнулася від обурення, обпалюючи мої губи своїм гарячим подихом. Її щоки спалахнули яскравим рум'янцем. — Якщо я дізнаюся, що це ти розпустив ці смердючі плітки через свого дегенерата Гліба, Князюша... Я присягаюся: я не просто скину тебе з балкона. Я розірву твої зв'язки в залі й зроблю так, що на випускний вальс ти поповзеш на інвалідному візку. Зрозумів мене?!

Я дивився прямо в її шалені очі, відчуваючи шалений прилив адреналіну. Її лють зараз виглядала настільки сексуально, що стримувати нахабну посмішку було вище моїх сил.

Я повільно скоротив ті жалюгідні два сантиметри, які нас розділяли, нахилився до самої її скроні й торкнувся губами мочки її вуха, відчуваючи, як по її тілу пробігло тремтіння:

— Лієчко... розслабся, — прошепотів я низьким оксамитовим голосом їй просто на вухо. — Ці чутки гуляють ліцеєм ще з сьомого класу, коли ми з тобою на зимовому балу перекинули стіл із пуншем і ти потягла мене за собою на підлогу. Вся школа знає, що між нами іскрить уже чотири роки. Тільки ти одна робиш вигляд, що сліпа.

Лія завмерла. Її подих зірвався, ставши важким і рваним. Вона не відсахнулася, не відштовхнула мене, а лише міцніше вп'ялася нігтями в край парти.

— Ми тоді просто побилися, Князь, — хрипко видихнула вона, повертаючи обличчя, через що наші губи знову опинилися за міліметр одне від одного. — Ти розбив мені коліно.

— А ти видерла мені жмут волосся, — я нахабно опустив погляд на її губи, а потім знову в її різні очі. — Але ні з ким іншим ти так не билася, правда? Ні до кого в цьому класі ти не дихаєш так близько.

Вона хотіла щось огризнутися, але в цей момент мій телефон, що лежав екраном догори між нашими зошитами, вібруючи, засвітився від повідомлення.

І на екрані блокування яскраво спалахнула та сама львівська фотографія: розпатлана Лія з білим шпіцом на руках.

Лія опустила погляд на дисплей.

Її очі округлилися. Весь її бойовий запал миттєво змило хвилею чистого шоку. Вона підняла на мене погляд, у якому розгубленість змішалася з такою гарячою, німою електрикою, що викладач біля дошки міг би прямо зараз оголосити про кінець світу — ми б навіть не помітили.

Ось як розгортається ця сцена далі — з її шоком від шпалер, суперечкою про «чутки», її вимогою «подати дівчині нормальний знак» і фірмовою іскрою Артура, яка ідеально підводить до історії з дорожнім знаком: