Статус: усе під контролем

Я відчував, як під моїми пальцями скажено б’ється її пульс. Лія стояла, втиснута в мене, міцно вчепившись пальцями в мою шкірянку, а її різнокольорові очі метали в мене блискавки на відстані кількох міліметрів. Вона була готова мене вбити, але слухняно завмерла й не рипалася.

— Ой... Артурчику? Лі?! — пролунав за спиною фальшиво-солодкий, протяжний голос Камілли. — А що це ви тут робите?

Момент прикриття закінчився. Я повільно відпустив талію Ії, але зробив це так ліниво й неохоче, щоб у всієї цієї свити щелепи остаточно поповзли вниз. Повернувся до них пів обертом, засунув руку в кишеню й зміряв зграю важким, насмішкуватим поглядом.

Камілла стояла з відкритим ротом, перекривлена від шоку, а за її спиною двоє дівчат із паралелі вже ледь не в блокнотик записували побачене. Поруч маячив Рома — типовий шкільний мажор на маминому мерсі, який вічно тягався за Каміллою хвостом.

— Гуляємо, Богашева, — хмикнув я. — Ти що, Пейзажку викупила, що питаєш дозвіл на вхід?

— Та ні, просто... — Камілла злісно стрельнула очима на Лію, яка вже встигла натягнути свій фірмовий холодний вираз обличчя й поправити шарф. — Ви двоє? Разом? Ви ж наче терпіти одне одного не можете. Чи ви вже... зустрічаєтеся?

— Ще чого, — рівним, як кардіограма небіжчика, тоном відрізала Лія. Навіть оком не зморгнула. — У мене ще залишилися залишки інтелекту, щоб не зв'язуватися з цією стихійною катастрофою. Ми просто випадково перетнулися біля експозиції.

— Ага, випадково, — я оскалився, закинувши руку на плече Ії так важко, що вона ледь помітно сіпнулася, але скинути мою долоню перед ними не наважилася. — Вона без моєї експертної думки не може відрізнити сучасне мистецтво від розлитого супу.

Камілла натягнуто скривилася, переводячи погляд із моєї руки на плечі Ії на її обличчя:

— А виглядало так, ніби ви тут не картини обговорювали...

— Ой, Богашева, залиш свої фантазії для щоденника, — раптом видала Лія абсолютно незворушно, а потім, зухвало посміхнувшись, додала: — А взагалі, раз уже ви так вчасно намалювалися — на вулиці дубар. Ми якраз збиралися погрітися. Ходімо разом у кав'ярню на розі? Там якраз є великий стіл.

Я ледь не поперхнувся повітрям. Вона здуріла?! Кликати цей тераріум із нами за один стіл?!

Але один погляд на її хитре зелене око — і я зрозумів. Лія вирішила не тікати, вона вирішила загнати їх на їхнє ж поле й особисто контролювати, що вони там розплещуть по гімназії.

Через десять хвилин ми сиділи у напівтемному залі кав'ярні. За великим круглим столом було шумно, грала ненав'язлива музика, але напруга висіла така, що можна було різати ножем.

Лія сиділа навпроти мене, ліниво попиваючи свій чай і вдаючи, що слухає базікання дівчат. А от праворуч від мене розгорталася справжня катастрофа.

Камілла підсунула свій стілець так близько, що ледь не залізла мені на коліна. Вона то нахилялася, демонструючи виріз свого светра, то намагалася зачепити мою руку пальчиками з ідеальним манікюром, шепочучи щось про тусовку на вихідних. Від її солодких нудотних парфумів у мене вже починало свербіти в носі.

— Артурчику, ну ти ж прийдеш у суботу до Марка? — з придихом лепетала вона, вкотре торкаючись мого ліктя. — Без тебе там буде тупо нудно, ти ж знаєш...

Моє терпіння тріснуло з гучним дзвоном.

Я різко відсунув руку, перехопив її пальці й доволі жорстко, без натяку на галантність, скинув їх зі свого рукава назад на стіл.

— Камілло, пригальмуй, — сказав я досить голосно, щоб за столом миттєво запала тиша. Я окинув її крижаним поглядом: — Спустися на землю. Знайди собі вже нарешті нормального хлопця, он хоч Рому підбери, а то він скоро дірку в тобі поглядом пропалить. Скільки можна до мене липнути? Мені нецікаво.

Камілла спалахнула червоним аж до вух. Рома занервував і відвів погляд у чашку, а дівчата за столом принишкли, боячись дихнути.

Ія в цей момент навіть не підняла голови від свого чаю, але я бачив, як куточок її губ зрадницьки сіпнувся у стриманій переможній півусмішці.

Щоб зам'яти незручну паузу, одна з подружок Камілли, круглолиця Аліна, швидко закашляла й вирішила перевести тему на те, що зараз найбільше хвилювало весь одинадцятий клас:

— Е-е... а ви чули, що завучка вже затвердила графік репетицій випускного вальсу? Ви вже собі пари знайшли? Чи хто з ким танцює?

Камілла тут же підняла ображене, але повне надії личко, явно мітячи на мене.

Але Лія не дала їй навіть рота відкрити. Вона повільно опустила чашку на блюдце з тихим вишуканим дзенькотом і спокійно пояснила:

— Ніхто нікого сам не шукає, Аліно. Правила для випускного вальсу в цьому році чіткі: парами стають тільки ті, хто офіційно зустрічається. Тільки реальні пари ліцею танцюють разом, щоб не ламати відносини ревнощами на репетиціях.

— А всі інші? — розгублено пирхнув Рома.

— А всіх інших, хто без пари, на першому ж занятті буде особисто розподіляти хореограф, — холодно припечатала Лія, впершись поглядом мені прямо в очі. — За зростом і технікою кроку. Тож не напружуйтеся завчасно: школа все вирішить за вас.

Вона кинула цю фразу так незворушно, ніби читала інструкцію до ліків. Але я зачепився за її погляд і раптом відчув, як усередині все перевертається.«Тільки ті, хто офіційно зустрічається», значить?

А всіх інших розподілить хореограф? Якийсь лівий чувак поставить Лію з тим же очкариком Костиком чи високим бігуном із паралелі? Вона буде класти руки на чужі плечі й кружляти під музику три місяці поспіль на моїх очах?!

Хрін там.

Я відкинувся на спинку стільця, повільно розпливаючись у найзухвалішій посмішці, на яку був здатний, і не відривав очей від Лії. Пазл у моїй голові склався за одну секунду.