Пейзажна алея

Я лежала на ліжку зірочкою, втупившись у темну стелю своєї кімнати, і чула лише тихий шерхіт вітру на терасі.

Минула доба, як я повернулась додому післяц цього діалогу. Одяг досі безладно валявся на килимі, квіти стояли у скляній вазі на робочому столі, а в моїй голові крутилася одна й та сама клята фраза, яку стара кинула в сквері: «На пупі вивернешся, поки вона знову тобі повірить».

Я нервово перевернулася на бік, підібгавши коліна до грудей, і вчепилася пальцями в подушку.

«А якщо він мені дійсно досі подобається?..»

Ця думка пропекла мозок, як оголений дріт. Я заплющила очі, намагаючись знайти хоч якісь логічні спростування. Ну маячня ж! Князь — нестерпний, самовдоволений, нахабний індик, який постійно лізе під руку, коментує мій одяг і псує повітря в класі своєю присутністю. Але чому тоді в тому тролейбусі моє серце лупило об ребра так, наче готове було вискочити? Чому серед тисяч знімків на моїй стіні я не заклеїла саме його фізіономію?

— Та ну ні, дурн якась! — рикнула я в порожнечу, скидаючи ковдру й підриваючись на ноги. Терпіти цей внутрішній діалог було понад мої сили.

Схопивши телефон, я тихо вислизнула з кімнати, спустилася безшумними сходами на перший поверх і попрямувала в затишне крило біля саду, де жила наша няня — Галина Іванівна. Вона була в нашому домі стільки, скільки я себе пам'ятала: витирала мені розбиті коліна, заплітала коси й знала про сім'ю Лі все, навіть те, про що ми мовчали.

Двері були причинені, на столику горіла настільна лампа, а няня неквапливо в'язала теплий плед.

— Пані Галино, можна? — я притислася до одвірка, почуваючись наляканою шестирічною дівчинкою.

Вона підвела очі поверх круглих окулярів, тепло посміхнулася й поплескала рукою по дивану поруч із собою:

— Заходь, сонечко. Чого не спиш? Знову свої формули до ранку зубриш?

Я сіла поруч, підібгавши під себе босі ноги, кілька секунд кусала губу, не знаючи, з якого боку підійти, а потім випалила без жодних прелюдій:

— Як зрозуміти, що тобі насправді подобається хлопець? Чисто... теоретично.

Галина Іванівна навіть не збилася з петлі. Вона спокійно пров'язала ще один рядок спицями, а потім насмішкувато глянула на мене:

— А-а... Ти про того хлопчика? З тим що приходив до нас? Про Артурчика?

У мене щелепа ледь не впала на килим.

— Галино Іванівно! Ви як взагалі здогадалися?! Я навіть натяку не дала!

— Ой, дитино, — тихо засміялася вона, відкладаючи в'язання на коліна й беручи мою долоню у свої теплі руки. — Та ти ж про нього не замовкаєш із першого класу! «Артур те зробив, Артур знову мене дратував, Князь на перерві те сказав, Князь заглядав у мій зошит». Ти можеш забути, що їла на сніданок, але якщо Князь хоч брову підніме — ти переказуєш мені це з подробицями до найменшого слова.

— Але він мене просто бісить! — відчайдушно запротестувала я.

— Байдужість не бісить, Ієчко, — м'яко перебила вона. — Від байдужих людей відвертаються й ідуть далі. А коли хлопець подобається... ти постійно шукаєш його поглядом у натовпі, навіть якщо сама собі в цьому боїшся зізнатися. Його насмішки ранять сильніше, ніж чужі, його похвала гріє довше за будь-яку оцінку, а поруч із ним усередині все стискається в тугий клубок. Зізнайся собі, хіба не так?

Я оніміла.

Склала докупи кожен факт за останні тижні: як я злилася, коли він говорив із Богашевою; як я чекала, поки він підсяде до мене на уроці; як я начепила оті картаті штани й червону майку, знаючи, що він прийде робити проєкт; як у тролейбусі мені хотілося, щоб він не відпускав мої пальці.

Ого.

Холодний піт пробив уздовж хребта. Мені реально досі подобається бісів Князь. До тремтіння в колінах.

Наступного дня в мене тріщала голова від думок, і єдине, чого мені хотілося — це сховатися від усього світу.

Після обіду я натягнула вільне сіре пальто, замотала шию об'ємним шарфом, закинула навушники у вуха й утекла в місто. Моє улюблене місце для перезавантаження мозку — Пейзажна алея. Осінній Київ був прекрасний: синє прохолодне небо, під ногами шурхотіло жовте листя, пахло кавою з вуличних яток, а вздовж алеї місцеві художники виставляли свої картини.

Я зупинилася біля однієї з робіт — глибокий олійний пейзаж із туманним Дніпром, дістала стаканчик фільтр-кави, сфотографувала шматочок картини на тлі алеї й без задньої думки виклала в сторіз в Інстаграм, додавши лише короткий підпис: «терапія тишею».

Минуло рівно двадцять хвилин.

Я спокійно розглядала керамічну мозаїку котів на стіні, роблячи черговий ковток гарячої кави, як раптом ззаду почувся знайомий, важкий крок і до болю нахабний, самовдоволений голос:

— Терапія тишею, кажеш? А зі мною терапія не підійде, Лієчко?

Я аж похлинулася кавою, різко розвертаючись на підборах.

Переді мною стояв Артур.

У своїй чорній шкірянці, трохи захеканий, ніби біг угору від Андріївського спуску на максимальній швидкості, із розпатланим від київського вітру волоссям і чортячими іскрами в темних очах. На його губах сяяла та сама коронна, переможно-хижа посмішка.

— Князьок?! — видихнула я, витріщаючись на нього круглими очима. — Ти що тут забув?! Ти що, стежиш за мною?!

— Не стежу, а оперативно реагую на сигнали моєї дівчинки, — він підійшов упритул, нахабно запхавши руки в кишені й нависаючи наді мною. — Ти виставила сториз. Я випадково побачив. Порахував, що від мого будинку а сюди їхати дванадцять хвилин без заторів, кинув усе й прилетів. Тобі ж потрібна була компанія, щоб картини розглядати?

— Я просила тиші! — обурено випалила я, хоча серце в грудях уже пустилося в шалений галоп від одного його вигляду.

— Зі мною буде веселіше, — Артур зухвало підморгнув мені й кивнув на алею: — Ходімо, хаскі. Покажеш мені свої картини. Бо ти ж знаєш — я від тебе сьогодні все одно не відчеплюся.

Ми неспішно йшли мощеною доріжкою Пейзажки. Вітер зривав із дерев сухе багряне листя, кидаючи нам під ноги, а прохолодне повітря пахло смаженими каштанами й дощем.