Хтось пізно, а хтось рано

Я вже хотів розсміятися й відмахнутися, але стара раптом з такою чіпкою силою схопила нас за зап'ястя, що слова застрягли в горлі.

— Не смійся, соколику, доля жартів не любить, — прошепотіла вона, розгортаючи наші руки долонями догори. — Я хіромант у третьому коліні, долоні мені правду кажуть, яку ви й самі собі боїтеся зізнатися. Дайте-но руки. Ти, красуне, праву клади. А ти, хлопче, — ліву, ближче до серця.

Ія закотила очі, явно намагаючись продемонструвати весь свій науковий скептицизм, але букет притиснула ліктем і долоню все ж простягнула. Я поклав свою ліву руку поруч. Наші пальці мимоволі торкнулися, і по шкірі пробігся короткий електричний розряд.

Бабуся схилилася над нашими долонями. Її шорсткі, сухі пальці повільно провели вздовж моєї лінії серця, а потім перейшли на тонку, чітку лінію життя в Ії.

— Ох, дивіться сюди... — протягнула стара, вказуючи нігтем на місце, де наші лінії долі немов дзеркально перетиналися біля пагорба Венери. — Лінії глибокі, вогняні. Сплітаються так, що не розірвати, хоч скільки б ви зубами одне одного гризли. Щасливе спільне майбутнє вам судилося, дітки. Довгий шлях разом, дім — повна чаша, а діти які гарні будуть... троє, не менше, і всі з таким же впертим норовом!

В Ії від цих слів обличчя витягнулося, а в різнокольорових очах за мить відбився такий дикий жах, ніби їй щойно винесли смертний вирок без права на апеляцію. Вона аж побіліла, ледь не впустивши свій велетенський букет.

Я, зловивши її паніку, ледь не пирхнув уголос. Мені ця вистава починала подобатися все більше й більше.

— Чуєш, Лі? Троє дітей! — нахабно підморгнув я, міцніше стискаючи її пальці своєю долонею: — Бабуся діло каже, да-да-да, записуй у планер!

Але бабуся раптом різко відпустила наші пальці, звівши колючий, пронизливий погляд спочатку на мене. Вся її лагідність умить вивітрилася. Вона дивилася крізь мене, прямо в мої потаємні думки, і від цього погляду в мене всередині все неприємно стислося:

— Ти зуби не скаль, парубче. Вона ще не твоя дівчина... — глухо промовила стара, примружившись: — Але в твоїй голові вона вже давно твоя дружина.

Я заціпенів. Посмішка миттєво сповзла з мого обличчя, а серце пропустило глухий удар. У горлі пересохло.

Ія витріщилася на мене переляканим, абсолютно ошелешеним поглядом, ніби вперше побачила мене справжнього.

Бабуся тим часом повільно повернула голову до Ії. Її вицвілі очі спалахнули хитрою, майже жалісливою насмішкою:

— А ти чого очима кліпаєш, руда? В твоїй голові він колись уже був єдиним чоловіком... а зараз для тебе він — ніхто. Стерла, випалила й викинула.

Повітря між нами трьома затріщало, як високовольтний дріт. Ія судомно ковтнула повітря, не в силах вимовити жодного звуку.

— Ой, цікаві ви які, дітки, — похитала головою стара, повертаючись до своїх відер із квітами. — Доля вас зв'язала вузлом, але нитки криваві. Тобі, соколику, доведеться дуже, дуже сильно постаратися, щоб цей лід розбити. На пупі вивернешся, поки вона знову тобі повірить. А тепер ідіть, бо автобус пропустите.

Ми відсахнулися від неї майже синхронно, не змовляючись. Я підхопив Ію за лікоть, і ми рвонули геть звідти так швидко, ніби за нами гналися всі демони пекла.

Наступні п'ять хвилин ми просто мовчки бігли через сквер до зупинки. Жодного слова. Тільки важке дихання, шелест листя під ногами й запах червоно-білих жоржин, який бив у ніс. Тиша між нами була настільки дзвінкою й напруженою, що в ній можна було задихнутися.

Ми вискочили до зупинки якраз у ту мить, коли до тротуару з шипінням підкотив напівпорожній тролейбус.

Ія різко загальмувала біля відкритих дверей, важко переводячи подих. Вона міцно притискала оберемок квітів до грудей, її щоки палали яскравим рум'янцем, а очі звузилися в хижому, тріумфальному прицілі. Вона повільно підняла підборіддя й видала з убивчою насмішкою:

— Ага... Значить, я все-таки була права. Ти в мене тупо по вуха закоханий, Князю? Вже й весілля собі в голові розписав?

Я завмер навпроти неї на сходинці тролейбуса. Ступор відступив, поступившись місцем чистому адреналіну. Її слова про «нікого» все ще відлунювали в скронях, але найголовніше з того, що сказала стара, щойно випливло на поверхню.

Я зробив крок уперед, схилився до самого її обличчя й зухвало, з прищуром подивився прямо в її очі:

— А ти, Руденька... ти що, раніше була в мене закохана?