Дебати та жоржини

Тільки-но ми спустилися в хол і підійшли до масивних дверей, як із безшумною грацією знову матеріалізувався Северин. Тримаючи руки складеними за спиною, він чемно схилив голову:

— Іє Олександрівно, викликати вам міське таксі, чи вас відвезе сімейний водій?

Ія на ходу поправила свій берет і недбало кинула:

— Давайте водія, Северине. Але скажіть Анатолію, що тільки в один бік — назад я доберуся сама, хай потім буде вільний.

— Як забажаєте. Автомобіль чекає біля ґанку.

Я завмер, переводячи погляд із незворушного Северина на Ію. Мої брови мимоволі полізли на лоба.

— Водій? — протягнув я, коли ми вийшли у двір, де вже прогрівав мотор чорний масивний позашляховик. — У тебе що, персональний водій є?

Ія фиркнула й закотила очі:

— Не в мене особисто, Артурчику, а в нашої сім’ї. Що тут такого дивного? Ти ж теж не з хрущовки на околиці приїхав, годі вмикати бідного родича.

— Ну, знаєш, — я хмикнув, засунувши руки глибше в кишені, — у нас є бабло, але немає дворецького, трьох нянь і персонального водія на виклику.

— Ну так у вас у сім’ї й не шестеро дітей, — спокійно відрізала вона, ступаючи до машини. — Коли треба одночасно розвезти когось на фехтування, когось у садок, а когось в університет — логістика стає питанням виживання.

Вона смикнула ручку дверей і щиро, тепло посміхнулася сивочолому чоловікові за кермом:

— Доброго ранку, Анатолію!

— Доброго дня, пані Іє, — водій привітно кивнув, а потім оцінююче глипнув на мене в дзеркало заднього виду: — Куди прямуємо?

— У центр, біля Оперного, де та тиха кав’ярня з терасою.

Ми застрибнули на заднє сидіння. Дорога зайняла хвилин двадцять, за які я марно намагався втягнути її в легкий стьоб — Ія лише коротко відбивалася, занурившись у свій планшет.

Коли Анатолій висадив нас біля затишної кав'ярні, ми зайняли круглий столик біля вікна. Осіннє сонце м'яко падало на її обличчя, на цей безглуздий, але до біса красивий берет і великий светр. Я вже розслабився, відкинувся на спинку стільця й приготувався до приємного дня наодинці з дівчиною, яка зводила мене з розуму.

Ія з глухим стукотом поклала на стіл товстий блокнот, виставила перед собою ноутбук, дістала ручку й серйозно глянула мені в очі:

— Ну що, почнемо дебати? Тема першого раунду — біоетика в контексті штучного інтелекту.

Я сторопів:

— Чекай, Лі. Може, ми спочатку кави вип'ємо? Спокійно посидимо, круасани замовимо, переведемо подих?

— Дебати почнемо, — відрізала вона голосом, що не терпів заперечень. — Офіціант підійде — каву замовимо, питимеш у процесі. Я не збираюся марнувати день. Теза: ти за повну автономію технологій, я за жорсткий етичний контроль. У тебе три хвилини на вступну промову. Час пішов.

І це було пекло.

Наступні чотири години перетворилися на найжорстокіший інтелектуальний бійцівський клуб у моєму житті. Жодного флірту. Жодного перепочинку. Вона розносила мої аргументи на друзки, ловила мене на логічних хибах, змушувала заново формулювати тези, поки офіціант раз за разом оновлював наші чашки з американо й матчею. Я відчував, як мій мозок плавиться й витікає через вуха.

Коли за вікном уже почало сіріти, Ія нарешті клацнула кришкою ноутбука, закрила блокнот і задоволено потягнулася:

— На сьогодні все. Для першого разу зійде, Князьок, хоча над структурою контраргументів тобі треба ще попотіти.

Я знесилено впустив голову на складені на столі руки й важко видихнув у скатертину:

— Знаєш, Лі... Я думав, це буде хоч трохи більш романтично.
 

Ія повільно підняла погляд від свого рюкзака, куди якраз запихала блокнот, і скептично вигнула брову:

— Більш романтично? Ти хотів влаштувати дебати на тему «хто миє посуд у шлюбі» чи обговорити кризу сімейного бюджету? Ми могли б із таким же успіхом провести сімейну нараду, якби ти так сильно прагнув до побутової драми.

— Та ні, — я знесилено відкинувся на спинку стільця, обвівши її поглядом з ніг до голови. — Я взагалі-то думав... ну, ти так вирядилася романтично. Берет цей французький, светр затишний. Я розраховував, що в нас буде щось схоже на нормальне побачення, а не захист кандидатської з тортурами.

Обличчя Ії в одну мить перекосилося від такого вселенського жаху й огиди, ніби я запропонував їй з'їсти живого таргана. Вона демонстративно запхала два пальці в рот, видавши звук людини, яку зараз нещадно знудить прямо на стіл:

— Артур! Побачення? З тобою?! Ти геть із глузду з'їхав?! Це буквально мій найжахливіший нічний кошмар! Мене від однієї думки вивертає!

— А оце все, що між нами щойно було — це що, по-твоєму?! — обурився я, відчуваючи, як у мені закипає праведний гнів від її реакції на моє «побачення».

— Це? Ми просто вчилися! — незворушно заявила вона, застібаючи блискавку на рюкзаку. — З таким же успіхом ми могли посидіти в мене вдома. Ти сам витягнув мене в місто, то в чому взагалі претензія?

Я сидів насуплений, стиснувши зуби від люті. Вона просто нестерпна. Залізобетонна, непідкупна й абсолютно непробивна.

Ія тим часом кинула швидкий погляд на свій годинник і підхопилася на ноги:

— Так, усе. У мене за десять хвилин тролейбус, мені вже треба шурхати на зупинку.

— Який ще в біса тролейбус? — я аж підскочив зі стільця, витріщившись на неї: — Ти що, на таксі не поїдеш?

— Я водія відпустила, — вона накинула рюкзак на одне плече й поправила берет. — А витрачати зайві гроші на таксі я не збираюся. Я й так сьогодні спустила купу гривень на цю чортову матчу.

— Давай я тобі викличу й оплачу, в чому проблема?

Ія окинула мене фірмовим крижаним поглядом знизу вгору:

— Ні. Гроші твоїх батьків я витрачати точно не збираюся. Сама доберуся.

— Ну звісно, корона ж упаде, — буркнув я, хапаючи свою куртку. — Я тебе проводжу. Ще не вистачало, щоб тебе в громадському транспорті хтось украв, мені дебати вигравати треба.