Так зване побачення

Масивні ковані ворота безшумно розійшлися в боки, пропускаючи мене на подвір’я. Настав перший день канікул, і поки нормальні люди спали до обіду, мій план «Капітуляція Руденької» вступив у активну фазу.

Я піднявся кам'яними сходами й упевнено натиснув на дзвінок.

Двері відчинилися за кілька секунд, але замість розлюченої Ії на порозі виріс пан Северин — їхній дворецький. Стриманий, у бездоганному класичному жилеті, він оглянув мене з ніг до голови з незворушністю статуї. Тільки от у куточках очей залягли тонкі зморшки, а на губах розповзлася ледь помітна, занадто їхидна посмішка:

— Пане Артуре. Ія Олександрівна не попереджала, що ви сьогодні завітаєте.

Я миттєво зчитав цей погляд старого лиса, який явно знав про мешканців цього дому більше, ніж вони самі. Знизавши плечима, я видав найширшу, самовдоволену усмішку з фірмовим прищуром:

— А мені запрошення не потрібні, Северине. Звикайте, я скоро стану тут постійним гостем.

Дворецький стримано хмикнув, шанобливо відступаючи назад:

— Що ж, проходьте до вітальні. Я повідомлю Ію Олександрівну.

Я ступив у просторий хол, скинув куртку й уже рушив до величезного дивана у вітальні, плануючи вальяжно розкинутися на подушках і вдавати з себе господаря життя.

Не встиг.

З боку сходів пролунав гучний шелест, і в хол буквально вилетіла буря.

Я завис на місці.

Ія була без своїх звичних суворих окулярів. Густе руде волосся було заплетене у дві недбалі косички, які явно пережили денний сон — із них у всі боки пушилися неслухняні пасма, падаючи на обличчя. Замість шкіри та строгих сорочок на ній були короткі спортивні шорти й проста бавовняна маєчка-топ. Але головний удар по моїй витримці завдало взуття: на її ногах красувалися масивні плюшеві шльопки у формі рожевих зайців із довгими вухами, що ляпали при кожному кроці.

— Ти що тут забув?! — випалила вона замість привітання, вперши руки в боки й спопеляючи мене своїми різнокольоровими очима.

Я ледь стримав дикий регіт, переводячи погляд із її грізного обличчя на рожеві заячі морди.

— По-перше, доброго ранку, Руденька. Зайці — просто вогонь, тобі пасує цей рівень внутрішньої загрози, — я глузливо оскалився. — А по-друге, я по справі. Мені треба забрати в кімнаті Луки конспекти з риторики. І заодно, раз уже канікули й ми маємо вільний час, нам треба доробити наш спільний проєкт. У нас дебати на першому ж занятті після відпочинку, якщо ти забула. Я не збираюся отримувати «незадовільно» через твою лінь.

— Дебати? Конспекти? — вона задихнулася від моєї нахабності, войовничо труснувши косичками. — А попередити не можна було, алло?! Набрати на телефон? Чи пальці відсохли?!

— А нащо? Лука сказав, що я можу заходити коли завгодно. Він же знає, що я людина відповідальна й культурна, — промуркотів я, скорочуючи між нами дистанцію на пів кроку.

Ія закотила очі так виразно, ніби благала небо послати блискавку прямо в мою верхівку.

— Невиправний ідіот. За мною йди. Забереш свої папери й виметешся звідси, — процідила вона, круто розвернувшись на гумових підошвах.

Рожеві вуха на її тапках кумедно підстрибнули, і я слухняно рушив слідом, розглядаючи її відкриту спину й тонку талію.

Ми піднялися на другий поверх. Вона вела мене повз масивні темні двері, і я зацікавлено озирнувся, згадавши, що її особисті володіння розташовані ще вище:

— Слухай, а чого це Лука живе на другому поверсі? У вас якась ієрархія розселення в цій фортеці? Чи ти повище забралась аби плювати на всіх зі своєї дзвіниці?

Ія навіть не обернулася, прямуючи до потрібних дверей:

— Плювати я буду тільки на тебе. На першому поверсі кімната батьків і малечі. Малі вічно гасають у двір, розкидають іграшки й падають, за ними треба цілодобове око. До того ж тато з мамою після роботи не мають жодного бажання долати зайві прольоти сходами, а на ліфті ліньки

— Звучить розумно. А далі?

— Другий поверх — це зона підвищеної турбулентності. Тут кімнати Луки й Даніеля. Даніель старший, вічно зайнятий, та й живе закордоном. А Лука зі своїм залізом, гантелями й режимом качка... Його кімната прям навпроти домашнього залу, все логічно.

— А на третьому хто? Еліта? — я примружив очі, підійшовши ближче, поки вона натискала на ручку дверей Луки.

— На третьому — зона спокою від оцих усіх, — вона обернулася й зміряла мене крижаним поглядом. — Там ми з Марком. Марк теж закордоном, але коли вдома він у своїх проєктах і музиці — батьки в здуріли, якщо б він жив поверхами нижче, а я просто люблю тишу й тримаюся якомога далі від сімейного балагану. Так що нагору тобі вхід суворо заборонений, Князю. Навіть не мрій.

— Заборонений плід найсолодший, Лієчко, — я нахилився до самого її вуха й тихо, самовпевнено усміхнувся: — Ти ж знаєш: чим вище фортеця, тим цікавіше її брати штурмом.

Двері кімнати Луки відчинилися, і я переступив поріг. Типовий барліг спортсмена: турнік у кутку, пара гантелей біля шафи, постелене ліжко й масивний дубовий стіл, завалений усяким мотлохом.

Ія зупинилася в центрі кімнати, склала руки на грудях і прискіпливо втупилася в мене:

— Ну? Лука ж мав тобі сказати, де конкретно лежать його зошити?

У моїй голові на частку секунди запала тиша. Я взагалі не знав, чи існують у Луки якісь конспекти в природі, бо той здебільшого писав усе на коліні на тренуваннях. Але задню давати було пізно.

— Ні, — я незворушно вигнув брову, засунувши руки в кишені джинсів. — Лука якраз сказав, щоб ти знайшла. Мовляв, ти в цьому домі головний мозок, знаєш усе краще за нього.

Погляд Ії миттєво поважчав, ставши колючим, як дві бурульки:

— Князь, ти за кого мене маєш? Коли до Луки приходять друзі, він завжди чітко каже, де що лежить, а я просто проводжу до дверей. Тому що Лука ненавидить, коли я взагалі хоч пальцем торкаюся його речей.

Чорт. Попався.

Штірліц ще ніколи не був так близько до провалу. Треба було викручуватися, поки вона остаточно не склала два плюс два й не вишпурнула мене з дому своїми рожевими зайцями.