Новий план

Чорний маркер із сухим, різким скрипом провів жирний хрест по паперовому календарю на стіні над моїм робочим столом.

Хрускіт ковпачка, коли я закрив його й жбурнув на стільницю, прозвучав у кімнаті занадто гучно.

— Ще один невдалий тиждень, — глухо видихнув я, спираючись долонями на край столу й дивлячись на ряди перекреслених дат.

Шість чорних хрестів поспіль. Півтора місяця. Сорок п'ять днів суцільного, безпросвітного фіаско.

Я відчував себе сапером, який щодня виходить на мінне поле з іграшковим совком, і щоразу підривається на тому самому місці. Усі мої звичні ходи, перевірені на половині ліцею, розбивалися об неї на друзки. Підсісти на уроках? Вона або перетворює це на публічний розстріл моєї самооцінки, або вимагає розрахуватися за вкрадені ручки. Спробувати заговорити біля шафок? Відповідає так, ніби робить мені неймовірну послугу, просто не викликаючи поліцію. Підкинути каву? Демонстративно викинула її в смітник перед моїм носом, навіть не розгорнувши кришку.

Неприступна, озброєна сарказмом і колючим поглядом різнокольорових очей, у яких за ці півтора місяця не промайнуло навіть натяку на відлигу.

— Князь, ти зараз ту дірку в стіні просвердлиш, — ліниво подав голос Гліб.

Він розвалився на моєму ліжку, закинувши ноги на стіну, і безсовісно вигрібав чипси з пачки.

Поруч на кріслі-мішку сидів Лука, заглибившись у телефон, але після моїх слів повільно підняв погляд, скептично вигнувши темну брову:

— Скільки вже? Сорок п'ять днів? Брате, навіть римські облоги тривали менше, ніж твої спроби вибити з моєї сестри хоча б одне нормальне людське «привіт».

— Вона не людина, — я обернувся, схрестивши руки на грудях і спираючись спиною на стіл. — Вона залізобетонна конструкція з рудою чуприною. У неї замість серця калькулятор, який вираховує, як сильніше вдарити мене по щиколотці або закотити перед викладачами семінар із моєї моральної неповноцінності.

— А я тобі казав, — Гліб запхнув у рота чергову жменю чипсів і хмикнув: — Треба було починати не з віджимання в неї канцелярії і штовхання пеналів, як другокласник, а з чогось класичного. Квіти там, шоколад, цивілізоване вибачення за ті одинадцять, коли ти був кінченим придурком.

— Яке ще вибачення? — я скривився так, ніби мені запропонували випити бензину. — Якщо я прийду до неї з квітами, вона цим букетом мені трахею переб'є. Ти взагалі її бачив?

— Бачив, — спокійно підтвердив Лука, крутячи в руках запальничку. Його голос, як завжди, звучав тверезо й приземлено: — Вона сидить на риториці так, ніби готова оголосити тобі вендету, а ти продовжуєш лізти на рожен. Ти або міняй тактику, або визнай, що ця партія програна. Бо поки що твій стратегічний план виглядає як спроба загасити пожежу чистим спиртом.

Я знову ковтнув це гірке, пекуче відчуття поразки, стискаючи щелепи.

Визнати поразку? Відступити? Перед ким — перед Лією?

Ні чорта подібного.

Я підійшов до вікна, дивлячись униз на вулицю. Десь там, у іншому районі, вона зараз сиділа за своїми підручниками, пила чай і навіть не здогадувалася, що зводить мене з розуму щодня, кожною секундою свого крижаного ігнору.

— Я не збираюся відступати, — тихо й уперто сказав я, дивлячись на власне відображення в темному склі. — Якщо лобова атака не працює, значить, змінимо кут нападу.

— Ну-ну, — саркастично протягнув Гліб. — Чекаємо сьомий хрестик наступної п'ятниці, Наполеон.

Я відштовхнувся від столу й повернувся до Луки. В голові раптово клацнула геніальна, як мені здавалося, ідея:

— Слухай, Луко… А ти взагалі в курсі, що ти мій найкращий друг?

Лука навіть від телефона очей не відвів, лише скептично скривив губи:

— Починається. Що тобі треба?

— Дивись, яка схема, — я підійшов ближче й сперся руками на спинку його крісла, нависаючи зверху: — Ми ж тепер канікули маємо. Ти живеш із Руденькою в одному будинку. Якщо я, чисто теоретично, приходитиму до тебе… ну, скажімо, коли ви вчитеся або просто тусуєтеся? Я ж буду постійно в неї на очах, у курсі всіх подій. Ідеальний план.

Лука повільно підняв погляд, клацнув блокуванням екрана й холодно відрізав:

— Братан, по-перше, я післязавтра їду на тренувальні збори. А по-друге — навіть якби ніяких зборів не було, я б тебе на поріг не пустив. Мені мій дім дорогий як пам'ять, а ви вдвох за сорок хвилин рознесете його до фундаменту. Ія тобі горлянку перегризе прямо в коридорі, а мені потім шпалери переклеювати.

— Дуже дякую за братську підтримку, — скривився я, важко падаючи назад на край столу. — І які в неї взагалі плани на цей тиждень канікул? Вона хоч на вулицю вилазить?

Лука враз перевів погляд кудись у стелю, випрямив спину, задер носа й абсолютно неприродним, тонким і верескливим голосом, пародіюючи сестру, видав:

— «Вийди геть із моєї кімнати! Ти не достойний тут знаходитися! Я нікого не хочу бачити, крім себе!» — він опустив плечі й повернувся до звичного баса: — Коротше, ось такий у неї план. Вона забарикадується на цілий тиждень у спальні, обкладеться книжками й буде днями безперервно щось точити біля ноута.

Гліб від подиву аж перестав жувати чипси, звівши брови до купи:

— У сенсі? А чого це вона нікуди не йде? Де її банда? Вони ж зазвичай тим своїм кублом скрізь разом лазять.

— Банда розпалася на канікули, — хмикнув Лука. — Сніжана з Вікою звалили вдвох до Львова на якісь модні виставки. А Гая поїхала за місто до дідуся з бабусею — допомагати їм по роботі. Так що моя люба сестричка лишилася на цьому тижні абсолютно одна у своїй фортеці.

Я завмер.

Одна. На цілий тиждень. Без своєї групи підтримки, без шипіння Снєжки та Гаї, і без крижаного погляду Віки.

На моєму обличчі мимоволі розповзлася хижа, задоволена посмішка.

— Тільки не кажи мені, Князь, — із жахом у голосі промовив Лука, спостерігаючи за моїм оскалом, — що ти зараз щось вигадав.

— Я не вигадав, Луко, — я повільно підморгнув йому, відчуваючи, як у кров знову вдаряє чистий азарт: — Мені щойно доля зробила царський подарунок.