Спільна парта

Аудиторія риторики, теорії переговорів та стратегічної комунікації — лякаюча срібна табличка висіла на темно-синіх дверях. Я штовхнув важкі дубові двері плечем, навіть не думаючи стукати. Наручний годинник показував вісім тридцять сім. Чудово. Будь-які нормальні переговори починаються тоді, коли з’являється головний гравець.

— Артуре Князь, ви запізнилися на сім хвилин, — пані Валентина опустила журнал і зміряла мене крижаним поглядом поверх тонкої оправи. — У стратегічній комунікації це називається «програш таймінгу на старті переговорів».

— Прошу вибачення, пані Валентино, — я злегка схилив голову, дозволяючи куточкам губ ледь помітно смикнутися вгору. — Прораховував логістичні ризики у час пік. Дозволите зайняти місце?

— Швидко. І без зайвого цирку.

Я ліниво ковзнув поглядом по підйому амфітеатру.

На останньому ряду вже щосили махав рукою Гліб, привертаючи до себе стільки уваги, ніби саджав літак на смугу. Він енергійно відсунув сусідній стілець, мовляв: «Давай сюди, брат, гальорка наша».

Я вже майже рушив у його бік, але погляд зачепився за другу парту біля вікна.

Руденька.

Вона сиділа виструнчена, як струна. Її чорний шкіряний пенал лежав рівно посередині столу, немов демаркаційна лінія державного кордону, а на сусідній вільний стілець була нахабно кинута важка сумка. Усім своїм виглядом Ія транслювала в простір одне чітке послання: «Підійдеш — уб'ю».

Вона перехопила мій погляд, демонстративно примружила свої різнокольорові очі й поклала долоню на сумку, закріплюючи оборонну позицію.

У мене всередині миттєво спалахнув той самий азарт, від якого кров починає бігти швидше. Гліб на задній парті щойно втратив будь-які шанси на мою компанію.

Я змінив траєкторію й розслабленою ходою рушив прямо до другої парти.

— Е-е-е, Князь! — донісся з гальорки розчарований, обурений шепіт Гліба. — А як же я?! Ми ж домовлялися!

Я навіть голови не повернув. Просто недбало махнув йому рукою через плече, мовляв, відбій.

Зупинившись біля столу Ії, я засунув одну руку в кишеню штанів і зверху вниз оглянув цю неприступну фортецю. Руді пасма вибивалися з її зачіски, а в погляді горів такий відвертий вогонь, що можна було підкурювати.

— Тут зайнято, Князю, — відрізала вона сухим, металевим голосом, не прибираючи руки з сумки. — Провалюй назад, тебе друг кличе.

— Було зайнято. Тепер звільнилося, — я оскалився в найширшій зі своїх посмішок.

Не чекаючи дозволу, я двома пальцями підчепив ремінь її сумки, плавно підняв і просто спустив її на підлогу біля ніжки парти. Потім відсунув стілець і сів поруч. Сів навмисно щільно, ледь не торкаючись її плеча своїм, щоб відчути, як вона напружилася всім тілом.

— Звикай, Лієчко. Це наш перший спільний предмет перед канікулами. Не залишати ж мені свою улюблену напарницю сумувати на самоті, — я зручно відкинувся назад, закинувши руку на спинку її стільця, і подивився на кордон між нами.

Чорний пенал. Дуже серйозна перешкода.

— Руки прибери, — застережливо процідила вона, і її різнокольорові очі звузилися до небезпечних щілин.

Я лише підняв брову. Повільно, не відводячи від неї погляду, я витягнув палець і легенько штовхнув цей самий пенал. Раз. Другий. На третій він зісковзнув із гладкої стільниці й із гучним гуркотом полетів на підлогу, розкидаючи її ідеально вишикувані ручки по всьому паркету.

— Ой. Гравітація, — я зітхнув із найщирішим жалем, на який тільки був здатний, і підпер щоку кулаком, спостерігаючи за бурею на її обличчі.

— Я тебе зараз власноруч викину у вікно, і ти перевіриш силу тяжіння на власному лобі, — зашипіла вона, різко подавшись до мене. Від неї пахло чимось цитрусовим і свіжим, зовсім не схожим на її отруйний характер.

— Князь! Лі! — голос пані Валентини гримнув на всю аудиторію, перериваючи нашу ідилію. Вона вичікувально дивилася на нас поверх кафедри. — Я вам не заважаю? Ми взагалі-то розбираємо поняття агресивних вербальних маніпуляцій. Ви вирішили влаштувати практичну демонстрацію на весь курс?

Я миттєво підібрався, склав руки в замок перед собою і натягнув маску ідеального, стриманого й абсолютно невинуватого учня:

— Анітрохи, пані Валентино, — мій голос звучав рівно, оксамитово й максимально переконливо. — Ми якраз розбираємо тему заняття на живому прикладі. Шукаємо точки дотику в конфліктній ситуації, але Ія... вона надто бурхливо реагує на мої мирні ініціативи. Емоційний інтелект іноді підводить, самі розумієте.

По аудиторії прокотилася хвиля стриманих смішків. Ззаду донісся стогін Гліба, який закотив очі від моєї нахабності.

Ія не витримала. Під столом її кросівок із глухим, точним ударом прилетів прямо мені по щиколотці.

Біль неприємно кольнув ногу, але я навіть бровою не повів. Навпаки — прикусив внутрішній бік щоки, щоб не заіржати вголос від того, наскільки вона була передбачуваною й шаленою.

Поки викладачка знову повернулася до електронної дошки, я спокійно перетягнув до себе її зошит із акуратними записами. Дістав із кишені свою ручку й на білосніжних полях упевнено намалював злу пику з купою розпатланого волосся, а знизу розмашисто вивів: «Агресивна кнопка».

Ія повільно перевела погляд на мій шедевр, а потім на мене.

— Ще одна риска в моєму зошиті, Князьок, — прошепотіла вона так тихо й отруйно, що мурашки могли б піти по шкірі, якби це не була вона, — і на захисті з теорії переговорів ти вестимеш діалог виключно за допомогою жестів, бо щелепа в тебе буде зламана.

Я нахилився до неї ближче, вдивляючись у її скажені очі, і весело підморгнув:

— Домовилися. Перший успішний компроміс за день.

Ія лиш хмикнула і швидко вихопила ручку з моїх рук:

— Це моє.

Я здивовано вигнув брову, проводячи поглядом тонкий матовий корпус із крихітною срібною літерою «L» на ковпачку, який вона миттєво заховала в кишеню:

— Твоє? Лієчко, у тебе вже й на моє майно око набите? Це моя законна канцелярія, я щойно дістав її з кишені піджака.