Єдина інтелігентна людина

Важкі дубові двері будинку зачинилися за моєю спиною з глухим, рятівним клацанням, нарешті відрізаючи весь зовнішній світ: ліцей, шум, тупі підліткові жарти й токсичну присутність одного конкретного брюнета.

Я скинула туфлі прямо біля порога, навіть не нахиляючись, на автоматі жбурнула важку сумку на консольний столик і, ледь пересуваючи ноги, попленталася до вітальні. Там я просто бездиханним мішком звалилася обличчям у м’які подушки величезного смарагдового дивана.

Хотілося розчинитися в оббивці й більше ніколи не повертатися до свідомості.

— Іє Олександрівно? — пролунав тихий, бездоганно ввічливий голос.

З кухні неквапливо вийшов Северин — наш мажордом, якого я знала, здається, стільки ж, скільки й саму себе. У бездоганно відпрасованій сорочці, з незмінно стриманим виразом обличчя та охайними сивими пасмами на скронях.

Він зупинився біля дивана, схиливши голову набік:

— Ви надто виснажені. День видався складним? Можливо, приготувати вам кави чи трав’яного чаю? І що б ви бажали на вечерю?

Я здула пасмо рудого волосся з обличчя, перевернулася на спину й видала такий важкий, надривний стогін, ніби щойно власноруч розвантажила вагон із вугіллям:

— Северине, благаю... Скільки можна повторювати? Ну яка я тобі «Ія Олександрівна»? Мені п'ятнадцять . Я просто Ія. Ієчка. Називайте мене як завгодно, хоч відьмою, тільки без цього офіціозу. Ми ж із вами друзі.

Северин ледь помітно, самими куточками очей, посміхнувся:

— Як скажете, Іє... Олександрівно. Субординація — це святе, ви ж знаєте вашого батька. То що з напоями?

— Отрути мені, Северине. Бажано швидкої дії, — пробурмотіла я, накриваючи очі передпліччям. — А якщо серйозно — просто води з лимоном. І тиші. Господи, коли вже ці кляті канікули? Я рахую дні до них, як до другого пришестя. Мені просто життєво необхідно опинитися серед нормальних, адекватних, інтелігентних людей, а не серед тих дегенератів, з якими мене змушують сидіти в одному кабінеті.

— Інтелігентних людей? — перепитав Северин із такою тонкою, ледь вловимою єхидною інтонацією, що в мене аж брови злетіли вгору. — Це ви про кого? Про того молодого пана, який нещодавно до нас заходив?

Я різко прибрала руку від обличчя й розплющила очі. Северин стояв переді мною, тримаючи спину бездоганно рівно, але в його очах стрибали відверті бісики, а губи розтягнулися в підозріло хитрій посмішці.

Я кліпнула різнокольоровими очима й розпливлася в широкій, втомленій, але абсолютно незворушній посмішці:

— Ні. Це я про себе. Я планую всі канікули просидіти зачиненою у своїй кімнаті, читати, нікуди не виходити й розмовляти виключно із собою. Бо єдина по-справжньому інтелігентна людина в моєму радіусі — це я.

Северин не втримався і тихо хмикнув у кулак:

— Бездоганний план. Зараз принесу вашу воду.

Він розвернувся й безшумною ходою пішов у бік кухні, а я ліниво перевернулася на живіт, підклавши долоні під підборіддя. Просто навпроти дивана тягнулося величезне панорамне вікно на всю стіну, що відкривало краєвид на внутрішній двір нашого будинку.

Там вирувало зовсім інше життя.

На ідеально підстриженому зеленому газоні розгорнулася масштабна будівельна катастрофа. Мої молодші брати-близнюки — восьмирічні стихійні лиха Лео і Тео — якраз самовіддано зводили чергову фортецю. Обидва руді, аж помаранчеві , з розбитими колінами й однаково замурзаними щоками, вони тягали дерев’яні бруски, дитячі лопатки та садові лійки, енергійно сперечаючись про те, чи потрібен їхньому замку рів із водою.

А поруч із ними на плетеному кріслі сиділа Галина Іванівна — наша незмінна, залізна няня.

Жінка поважного віку з нескінченним океаном терпіння в очах, яка виховала спочатку моїх старших братів, потім витримала моє складне дитинство з розбитими колінами і вічними пригодами на одне місце, а тепер отримала під опіку цей некерований подвійний ураган. Ба більше, вони з Северином уже купу років були одружені — ідеальний тандем, який тримав на своїх плечах увесь наш велетенський дім.

Я дивилася крізь скло, як Лео саме намагається запхати шматок шланга в пісочницю, а Тео висипає собі на голову відро трави, і моє серце стиснулося від щирого, безмежного співчуття.

«Бідна Галина Іванівна, — подумала я, важко зітхнувши. — Вона ж свята жінка. Виростити старших лобурів, пережити мене, а на десерт отримати ще й Лео з Тео... За які гріхи їй це дісталося?»

Вечеря в нашому домі нагадувала чергове випробування на міцність нервової системи.

Я сиділа за масивним обіднім столом, ліниво колупаючи виделкою запечені овочі, поки праворуч і ліворуч від мене вирував локальний апокаліпсис. Лео ніяк не міг втихомирити свої ноги, періодично буцаючи стіл знизу, через що дзвеніли прибори, а Тео намагався за допомогою виделки та шматка броколі змайструвати катапульту. Вони крутилися, перебивали один одного, з'їжджали під стіл і знову виринали, не в змозі всидіти на місці бодай три секунди поспіль.

Галина Іванівна, яка невтомно підкладала їм порції та паралельно витирала серветкою чергову краплю соусу зі скатертини, лише тихо й приречено зітхала.

Я відклала прибори, підперла щоку кулаком і з щирим нерозумінням подивилася на жінку:

— Галино Іванівно, як ви взагалі можете їх терпіти? Це ж просто дві ходячі катастрофи.

Няня на мить зупинилася, поглянула на замурзані, щасливі мордочки близнюків, які саме не поділили шматок курки, і її обличчя пом’якшало в теплій, світлій посмішці:

— Просто я їх люблю, Ієчко. Не тільки їх, взагалі всю вашу сім’ю. До цього галасу неможливо звикнути, але без нього в цьому домі було б надто порожньо й холодно.

Я мимоволі розпливлася в ніжній посмішці, відчувши, як домашній затишок нарешті витісняє залишки важкого ліцейського дня.

Але розслабилася я зарано.

Галина Іванівна раптом повільно повернулася до мене, опустила руки на спинку стільця й з неймовірно хитрим, іскристим прищупом у теплих очах тихо запитала: