Перше кохання

Після двох років навчання в закритому французькому пансіоні повернення до Києва здавалося початком абсолютно нового життя.

Франція навчила мене носити легкі спідниці, говорити з витонченим акцентом і відчувати себе значно дорослішою, ніж інші тринадцятирічні підлітки. Я заходила до класу з відчуттям, що стала геть іншою людиною.

— Знайомтеся, сьомий «А», — лагідно промовила класна керівниця, поклавши руку мені на плече. — Ія перейшла до нас після навчання за кордоном. Прошу любити й поважати.

Я впевнено обвела клас відкритим, доброзичливим поглядом, збираючись подарувати всім бездоганну європейську посмішку. Більшість облич були чужими або напівзабутими: хлопці, які ще не витягнулися, дівчата з першими невдалими стрілками на очах.

І раптом мій погляд спіткнувся.

Біля вікна на задній парті сидів він.

У мене всередині все різко перевернулося й пішло вниз, наче в швидкісному ліфті.

Артур.

Він змінився настільки, що я ледь не забула, як дихати. Від того дрібного, насупленого шибеника з вічно подряпаними ліктями не залишилося майже нічого. Князь за ці роки витягнувся, розширився в плечах, недбало відкинув темний чуб назад, а сорочка сиділа на ньому так, ніби він щойно зійшов зі сторінок підліткового журналу. Навіть та стара крихітна горбинка на носі, яку я колись йому подарувала, чомусь не псувала обличчя, а робила його зухвалим і небезпечно красивим.

«Ого... Вау».

Моє серце зрадницьки гупнуло об ребра. Дитяча образа миттєво здалася смішною й дурною. Ну які там лінійки й бійки? Нам же було по шість років! Зараз ми дорослі, ми сьомий клас. У моїй наївній голові моментально закрутився сценарій красивого фільму: ми випадково зустрічаємося поглядами, він розуміє, як я розквітла, я посміхаюся, і стара війна перетворюється на щось нове й романтичне.

Щойно продзвенів дзвоник на перерву, біля моєї парти зібралася компанія хлопців і дівчат. Усі почали розпитувати про Францію, про те, як це — навчатися за кордоном.

— Лієчко! Ти реально повернулася?! — крізь натовп пробився Гліб.

Він розплився в широкій посмішці й без зайвих церемоній міцно обійняв мене за плечі, притискаючи до себе:

— Я думав, ти там назавжди лишишся з тими багетами! Ми ж два роки не бачилися!

— Глібе, пусти, задушиш! — засміялася я, щиро обіймаючи його у відповідь. — Я теж страшенно за тобою скучила.

Поки Гліб щось весело щебетав, я краєм ока помітила рух. Артур не квапився підходити, але його погляд... Він свердлив мене від самого вікна. Тільки замість захоплення в його темних очах клекотіла чиста, люта отрута. Він склав руки на грудях, жовна на його вилицях ходили ходором, а погляд буквально пропалював дірку там, де рука Гліба лежала на моєму плечі.

Я легенько виплуталася з обіймів і зробила крок у його бік. Серце калатало десь у горлі. Я була впевнена: він просто соромиться підійти першим, ревнує до старого друга дитинства, треба зробити крок назустріч.

— Привіт, Артуре, — вимовила я якнаймилішим тоном, який тільки могла видати, грайливо заправивши руде пасмо за вухо. — Давно не бачилися. Бачу, твій ніс усе-таки зрісся?

Я чекала у відповідь хоча б тіні посмішки. Навіть саркастичної.

Але Артур лише повільно підвівся на весь свій новий, несподівано високий зріст, нависнувши наді мною, окинув мене крижаним поглядом з голови до ніг і гидливо скривив губи:

— А ти, бачу, на своїх французьких булках тільки ширшою стала, хаскі. І вішатися на шию першому-ліпшому не розучилася. Що, європейські манери не допомогли знайти мізки?

Це прозвучало так різко, голосно й образливо, що половина класу миттєво затнулася й обернулася до нас.

У мене всередині щось жалібно тріснуло, щоки спалахнули пекучим рум'янцем, а горло перехопило від спазму. Мені хотілося провалитися крізь землю або знову розбити йому обличчя прямо тут.

Але замість цього... мій закоханий мозок вимкнув будь-яку гордість.

Я не знайшла нічого кращого, як завмерти перед ним і натягнути на обличчя широку, абсолютно дурнувату, замріяну посмішку. Я кліпала своїми різнокольоровими очима, дивлячись на нього знизу вгору, і відчайдушно сподівалася: він просто вимахується перед іншими хлопцями. Це захисна реакція. Зараз він побачить, яка я незворушна, мила й зовсім не ображаюся, розтопить свій лід і нарешті клюне.

Артур від моєї ідіотської посмішки лише ошелешено смикнув бровою, розвернувся на п'ятах і, штовхнувши плечем стілець, люто вилетів із класу.

Осінній бал у нашому новому ліцеї був подією масштабною й помпезною: велика актова зала, прикрашена гірляндами, штучним листям і теплими ліхтариками, гучна музика й легкий запах яблучного пуншу. Оскільки це був перший великий захід для сьомих класів, адміністрація зробила вечір відкритим — уздовж стін і біля фуршетних столів стояли вчителі та батьки, спостерігаючи за своїми «дорослими» дітьми.

Я стояла біля колони в компанії дівчат із паралелі. На мені була проста, але витончена темна сукня, привезена з Парижа, а руде волосся м'якими хвилями спадало на відкриті плечі. Ми про щось весело базікали, передавали одна одній паперові стаканчики з соком і тихенько хихотіли, спостерігаючи, як хлопці незграбно топчуться біля протилежної стіни, не наважуючись підійти.

І раптом ритмічний біт колонок змінився низькими, плавними акордами повільної мелодії. Світло приглушили, пустивши по залі м'які золотаві відблиски.

Натовп навколо заворушився. Дівчата поруч зі мною раптом принишкли, а одна з них тихенько штовхнула мене ліктем у бік і прошепотіла:

— Лі, дивися... Він іде сюди.

Я підвела погляд.

Крізь напівтемряву зали просто до нашого кутка впевненим кроком ішов Артур. У білій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком і темних штанах він виглядав до болю красиво. Погляд його був прямим і цілеспрямованим.

Він зупинився рівно переді мною, проігнорувавши всіх інших, на мить затримав очі на моїй сукні й злегка протягнув уперед розкриту долоню: