Догадки про закоханість

Я ніколи раніше не бачив її кімнати. Жодного разу за всі ці роки.

Усе, що мені діставалося від її особистого простору в дитинстві, закінчувалося там, унизу — на задньому дворі маєтку.

Востаннє мої батьки притягли мене сюди років вісім тому, десь у третьому класі. Ми тоді в школі влаштували таку грандіозну бійку з взаємними диверсіями, що директриса погрожувала обом миттєвим відрахуванням. Наші батьки, замість того щоб просто виписати нам по перше число, вирішили погратися в мудрих дипломатів: організували спільну зустріч і випхали нас удвох у сад біля їхнього розкішного дерев’яного будиночка на дереві з суворим наказом: «Не повертатися в дім, поки не помиритеся й не пограєтеся разом».

Ага, помирилися, як же.

Пам'ятаю, як Лія тоді демонстративно залізла по драбині на саму верхівку, сіла спиною до мене, уткнулася в якусь товстелезну енциклопедію про тварин і за всі три години не видавила в мій бік жодного звуку. А я стирчав унизу під сосною, кидався шишками в дерев'яні опори, сипав прокльонами й витріщався знизу вгору на її руді патли, лютуючи від того, що мене тримають за порожнє місце.

Тоді я навіть подумати не міг, що колись переступлю поріг її власної спальні.

А зараз вона сама відчинила переді мною ці двері.

Її кімната виявилася напрочуд теплою, залитою м'яким розсіяним світлом діодних стрічок під полицями. Велике низьке ліжко з темно-графітовою білизною, крісло-мішок у кутку, вініловий програвач на тумбі й стіл, завалений конспектами. Тут не було жодного натяку на ту неприступну стерву, яку вона вмикала на шкільних коридорах. Тут вона була просто собою.

І від цього поєднання — домашньої, розслабленої дівчини в клітчастих піжамних штанях і небезпечної напруги між нами — у мене в голові починало небезпечно шуміти.

— Що, флешбеки замучили, Князєв? — насмішкувато кинула Лія, ловлячи мій блукаючий погляд.

Вона спритно крутнулася на п'ятах, опустилася в крісло на коліщатках і прискіпливо втупилася в мене крізь тонкі скельця окулярів:

— Ти так розглядаєш моє ліжко, ніби ми сюди спати прийшли. Згадуєш, як на задньому дворі в дитинстві сльози ковтав?

— Я згадую, як ти три години на дереві сиділа, боячись спуститися до мене, — парирував я, падаючи навпроти й зумисне витягуючи довгі ноги вперед так, щоб мої кросівки майже торкалися її босих пальців. — Але зараз ти вже не на дереві, Лієчко. І втікати нікуди.

— Я й не збиралася тікати, — спокійно відповіла вона, навіть не відсунувши ніг. — Працювати будемо, чи ти прийшов просто повитріщатися на мій будинок?

— А чому б і ні? — я нахабно усміхнувся, закинув руки за голову й демонстративно відкинувся на спинку крісла, не приховуючи того, як жадібно сканую поглядом простір навколо. — Повитріщатися тут точно є на що. І на будинок, і на його господиню.

Тим паче, відірвати очей від цієї кімнати виявилося значно складніше, ніж я думав.

Одна зі стін була майже суцільним панорамним вікном у чорній металевій рамі. Важка скляна стулка була зсунута вбік, відкриваючи вихід на просторий відкритий балкон-терасу третього поверху. Там, серед прихованого підсвічування й огородження з прозорого скла, лежали м'які безформні пуфи, стояв низький кавовий столик, а прохолодне вечірнє повітря ледь ворушило тюль, приносячи в кімнату запах сосен і дощу.

Але найбільше мене зацікавили стіни.

Ніякого нудного мінімалізму: тут висіла ціла купа стильних постерів із культовими фільмами, вініловими обкладинками улюблених інді-рокерів та концертними афішами. Я навіть пригальмував поглядом біля кількох із них, вигнувши брову — ніколи б не подумав, що вона слухає таку музику і фанатіє від психологічних трилерів.

А поруч із робочим столом починалася справжня хроніка її пригод — велика коркова дошка й частина стіни, вкрита сотнями полароїдних та роздрукованих знімків. Лія ніколи не сиділа вдома влітку. Скільки я її пам'ятав, щойно лунав останній дзвоник, вона зникала з радарів: гори, океанське узбережжя, вузькі європейські вулички, вечірні вогні азійських мегаполісів. Вона об'їжджала по кілька країн за сезон, і на цих фотографіях вона щиро сміялася, мружилася від сонця й виглядала до біса живою.

Мій погляд сковзнув трохи нижче, де висіли знімки зі шкільних часів: якісь олімпіади, поїздки класом, шкільні свята.

І раптом серце пропустило глухий удар.

Серед загального хаосу облич на маленькому прямокутнику фотографії з дев'ятого класу я побачив нас. Вона — з розпатланим від вітру рудим волоссям, закочує очі на камеру, а поруч я — нахабно нависаю над нею з дурнуватою переможною гримасою, закинувши руку їй на спинку стільця. Трохи вище — ще один випадковий спільний кадр із якоїсь шкільної екскурсії, де ми стоїмо в натовпі майже впритул одне до одного.

Вона зберегла це. Повісила на власну стіну серед найцінніших спогадів.

На губах мимоволі розповзлася ледь помітна задоволена посмішка.

Я повільно повернув голову в її бік. Лія вже вмостилася в кріслі, підтягнувши під себе ногу в картатих штанях, і відкривала файл на ноутбуці, абсолютно не підозрюючи, на чому я щойно її зловив.

Я відкинув думки про світлини на потім і підсунув важке шкіряне крісло впритул до її столу. Раз уже вона погодилася робити проєкт разом — треба було витискати з цього максимум і тримати марку.

— Так, напарнице, з чого починаємо? — запитав я, розминаючи пальці. — Розподіляй обов'язки, поки в мене є робочий запал.

Ія навіть оком не моргнула. Її пальці вже блискавично літали по клавіатурі ноутбука, а на екрані миготіли таблиці з базами даних. Вона поправила окуляри на носі, вивела на свій планшет якийсь складний список і з незворушним виглядом підсунула його мені:

— Тримай. Твоє завдання — перерити академічні архіви за останні три роки, знайти минулорічні протоколи, виписати всю динаміку показників і систематизувати вибірку. Бажано до десятого знака після коми. Впораєшся, Князюша?