Проєкт

Минув цілий місяць від початку навчального року, а в моєму «стратегічному наступі» не зрушилося рівним рахунком нічого.

Після тієї неділі в мене вдома Лія поводилася так, ніби ми випадково підписали пакт про ненапад: вона не дерзила без приводу, але тримала між нами таку залізобетонну дистанцію, що будь-які мої спроби підкотити розбивалися об її ввічливу, незворушну усмішку. Я пробував дражнити її — нуль реакції. Пробував удавати цілковиту байдужість — їй було байдуже ще більше.

Усе луснуло в останню п'ятницю вересня на спільному уроці.

Викладач якраз вивів на інтерактивну дошку умови великого дослідження з поведінкової економіки, яке мало серйозно вплинути на оцінку в атестаті.

— Нагадую, шановні одинадцятикласники: проєкт комплексний, парний, розрахований на два тижні щоденної аналітики, — викладач постукав маркером по кафедрі. — Оцінка йде в атестат обом. Працюйте злагоджено.

Я тільки відкрив рот, щоб видати якусь заготовлену яскраву фразу, як Лія швидко пробігла очима по слайду на екрані, байдуже закрила свій планшет і повернулася до мене:

— Так, Князєв, слухай уважно. Я все зроблю сьогодні ввечері й просто скину тобі готову презентацію та розрахунки. Твоя справа — вивчити свою частину доповіді й не тупити на захисті.

У мене щелепа ледь не відвисла:

— У сенсі — ти сама скинеш?! Ліє, ти чула викладача? Це завдання на два тижні! Ми маємо працювати над ним разом.

Ія закотила очі з таким виразом обличчя, наче пояснювала першокласнику таблицю множення:

— Це для вас, звичайних смертних, завдання на два тижні. Мені тут роботи максимум на годину-півтори. Я не збираюся розтягувати цю нудоту, витрачати час на безглузді зустрічі й слухати твої недолугі жарти. Я все зроблю сама, видихай.

— Ні вже, сонце, так не піде, — вперся я, схрестивши руки на грудях і нахабно посміхнувшись. — Я теж хочу брати участь. Раптом ти там накосячиш, а мені потім оцінку виправляти? Робимо разом, як і сказав викладач.

Вона важко видихнула, змірявши мене своїм фірмовим крижаним поглядом двох різних очей, у якому чітко читалося: «Як же ти мене дістав».

— Ну, якщо тобі так свербить попрацювати мізками... — здалася вона, різко заблокувавши екран. — Якщо вільний сьогодні о шостій — під’їжджай до мене. Тільки спробуй запізнитися хоч на хвилину.

Таксист пригальмував біля високих воріт, здивовано глянув на мене в дзеркало заднього виду й відкрив рота:

— Слухай, хлопче... Ти точно впевнений, що тобі сюди? Тут усе схоже на закриту фортецю, ще й охорона на в'їзді наче міністра чекає...

Він не встиг договорити: масивні ковані ворота перед капотом тихо клацнули й почали плавно роз'їжджатися в боки.

Водій присвиснув, округливши очі:

— Ого. Схоже, на тебе тут реально чекають, мажорчику. Заїжджаємо прямо у двір?

— Давайте до ґанку, — кинув я, закинувши телефон у кишеню куртки.

За кованими воротами височів монументальний триповерховий маєток із темного граніту, скла та натурального дерева. Панорамні вікна у три рівні, ідеальний ландшафтний парк навколо, тераси з м'яким теплим підсвічуванням...

Оце так нічого собі, — пронеслося в голові, поки я згадував наші старі суперечки. — Це вона мені колись затирала, що живе в "скромному кам'яному будинку"?! Та це не будинок, це цілий середньовічний замок, тільки на максималках!

Я розрахувався, виліз із авто й закинув рюкзак на одне плече. Щойно двері таксі зачинилися, як із бічної доріжки двору вибіг хлопець.

Це був Лука.

Він був у спортивних шортах, компресійній футболці й масивних бездротових навушниках на шиї, явно збираючись на вечірню пробіжку. Помітивши мене, Лука пригальмував криво усміхнувшись:

— О, Арте. Прибув-таки. Мала в будинку, уже чекає. Тільки дивись мені: якщо вона тебе з балкона викине — я прибирати не буду, одразу попереджаю. Залишу на газоні для добрива.

— Дуже смішно, оцінив, — сухо хмикнув я. — Біжи вже, спортсмен.

Лука реготнув і побіг далі, а масивні дубові двері маєтку безшумно відчинилися. На ґанок вийшов вишколений чоловік у строгому темному костюмі — схоже, управитель будинку, який усім своїм кам'яним виглядом нагадував охоронця британського посольства:

— Доброго вечора, Артуре Олеговичу. Вас очікують. Проходьте, будь ласка, — бездоганно рівним тоном вимовив він і відступив убік, жестом запрошуючи всередину.

Ну і хто тут у нас пафосний, Лієчко.

Я тільки встиг переступити поріг у просторий хол із мармуровою підлогою, як із глибини коридору почулося гучне цокання кігтів, і на мене на шаленій швидкості вилетіла гігантська біла хмара.

— Опа, спокійно! — вигукнув я, ледь утримавши рівновагу, коли важкі пухнасті лапи вперлися мені в груди.

Величезний білий пес — пухнастий, як справжній полярний ведмідь, якого я вже неодноразово бачив у неї на фотках, — радісно замахав хвостом-віялом і з розгону тицьнувся мокрим носом мені в долоню. Я провів рукою по його густій білосніжній спині, і між моїми пальцями та шерстю з сухим тріском проскочила серія дрібних іскор. Статичний струм буквально клацнув по шкірі.

— Вольт, фу! На місце, хлопчику! — пролунав спокійний дівочий голос.

Пес винувато вильнув хвостом і слухняно відступив. Не дивно, що його назвали Вольтом — його пухнаста шерсть була настільки наелектризована, що до нього неможливо було доторкнутися без легкої шокової терапії.

Я підвів голову — і всі думки про собаку випарувалися в ту ж секунду.

Ія неспішно спускалася сходами. Її густе мідно-руде волосся цього разу було заплетене в недбалу об'ємну косу, що перекинулася через одне плече й діставала майже до талії. А от домашній одяг...

У мене перехопило подих.

На ній були вільні піжамні штани в яскраву червоно-чорну клітинку, які сиділи зухвало низько на стегнах, відкриваючи тонку талію та абсолютно плаский живіт. А зверху — коротка червона обтягуюча майка в рубчик на тонких бретелях. Тканина настільки щільно облягала її груди й підкреслювала кожен вигин тіла, що мій погляд намертво прилип до цього червоного кольору, і знадобилося колосальне зусилля волі, щоб просто підняти очі вище.