Любов батьків

— Та ні, Олено Сергіївно, — стримано й спокійно продовжувала Ія, заклавши руки за спину. — Ми востаннє билися ще в початковій школіі. Відтоді максимум словами перекидалися.

Мама моргнула раз, другий, переварюючи почуте. А потім її обличчя раптово осяяла така щаслива, всеохопна усмішка, наче вона щойно зірвала головний джекпот у лотереї. Здавалося, мама вже подумки обрала колір скатертин на наше весілля, розставила імена гостей і розписала все на двадцять років уперед. Для неї Лія завжди була «ідеальною дівчинкою з характером», яку вона мріяла бачити поруч зі мною значно більше, ніж я сам міг витримати.

Навіть не скинувши верхнього одягу — прямо в довгому розстебнутому пальті й шарфі — мама кулею метнулася через увесь коридор.

— Боже, Ієчко! Зірочко моя! — заторохтіла вона, буквально згрібаючи незворушну Лію в міцні ведмежі обійми.

Ія від такого раптового тактильного штурму ледь помітно напружилася в спині й витріщила очі, але чемно витерпіла, коли мама дзвінко чмокнула її в щоку.

— Дитиночко моя люба! Як же я рада тебе бачити! — не вгамовувалася мама, турботливо оглядаючи її блузу з пишними рукавами та спідницю. А потім різко повернула голову в мій бік і звузила очі: — Ти мені тільки чесно скажи, моя хороша: якщо цей лобур затягнув тебе сюди силою чи якось шантажував — ти тільки натякни! Я його просто зараз кухонним рушником відшпарю вздовж хребта, чесно тобі обіцяю!

Батько в дверях уже навіть не стримувався — він просто зігнувся навпіл, закриваючи рота кулаком, щоб не заіржати на весь під'їзд.

У мене ж щелепа ледь не впала на паркет.

— Взагалі-то, — спокійно подала голос Ія, акуратно звільняючись із маминих палких обіймів, — я просто зайшла допомогти Алісі розібратися з базовим макіяжем. У неї зараз якраз перехідний вік. Краще я спокійно покажу їй, як підкреслити риси обличчя, ніж вона надивиться невдалих туторіалів в інтернеті й почне експериментувати з чорними стрілками до скронь чи помаранчевим тональником. Для всіх так життя буде простішим.

Мама від цих слів засяяла ще яскравіше. Вона хіба що не заплескала в долоні.

— Вау... Золота ти дитина! Ні, ну ви чули? Це ж просто фантастика! — мама захоплено сплеснула руками, уже повністю роздягаючись на ходу. — Так, дівчатка, ніяких заперечень. Алісочко, Ієчко, марш на кухню! Зараз заварю смачного чаю, дістану печиво, посидимо, поговоримо по-людськи, попліткуємо.

Вона буквально підхопила обох під руки й потягнула коридором, навіть не озираючись на нас із батьком.

Ми з татом залишилися стояти посеред вітальні, як два випадкові стовпи. Я розгублено потер перенісся, батько поправив комір сорочки. Перезирнулися.

— Ну... жінки, — філософськи зітхнув батько, розвівши руками. — Такі вони жінки, Артуре. Звикай.

Ми постояли ще з пів хвилини, слухаючи, як на кухні дзвенять чашки й чутно приглушений сміх. Звісно, витримати це було неможливо. Синхронно, наче за негласним наказом, ми на ципочках підкралися до кухонних дверей, витягуючи шиї.

— ...а той бовдур з паралельного... — долинав голос Аліси.

Не встиг я нахилитися ближче, як двері раптом різко прочинилися на кілька сантиметрів. У щілині з'явилося грізне, примружене мамине око.

— Так, шановні шпигуни! — дзвінко попередила вона, і за її спиною тихо пирхнула Лія. — Ще раз спробуєте щось підслухати — і вам обом гаплик! Чай питимете під дверима. Брись у вітальню!

Двері захлопнулися просто перед нашими носами. Батько лише мовчки ляснув мене по плечу й поплентався до дивана.