Стратегія

Після того клятого понеділка — вечірки на честь першого вересня — я був на всі сто відсотків упевнений: щось змінилось.

Ну не можна після такого танцю, коли між нами повітря тріщало від напруги, і після кадру, де її талія горіла під моїми пальцями, просто взяти й повернутися до заводських налаштувань. Я, наївний ідіот, сподівався бодай на мінімальний зсув тектонічних плит. На іскру між нами. На хоч якийсь погляд нишком, заминку перед відповіддю, та бодай на одне збентежене кліпання її різнокольорових очей!

Дідька лисого.

Цілий тиждень. Чотири дні, витонченого знущання.

Ія поводилася так, ніби ми в житті не торкалися одне одного. Вона приходила в ліцей  з ідеально рівною спиною, у своїх бездоганно випрасуваних сорочках під фірмовим темно-синім джемпером «Атланта», поправляла дужку окулярів тим самим дратуючим середнім пальцем і різала мене сарказмом так само холоднокровно, як робила це завжди. Наче того повільняка взагалі не існувало.

Навіть Камілла зі своїм ображеним сопінням дратувала менш, коли весь вечір першого вересня намагалася до мене підійти з келихом у руці й грайливим примруженням, але я щоразу технічно випаровувався: то «раптово» йшов перекинутися словом із пацанами, то Лука зі Стасом вчасно затягували мене в якусь суперечку про тренування. Під кінець тусовки Камілла ходила біла від люті, кидаючи на мене такі погляди, ніби мріяла втопити мене в тому басейні. Мені було глибоко начхати. Мене хвилювало тільки те, що руда бестія взагалі ніяк не реагувала.

Справжньою божою карою стало те, що ми вчилися на зовсім різних напрямах. Ми жили ніби в паралельних світах, я цілими днями її майже не бачив, і це само по собі бісило до сказу. Але ще більшим пеклом ставали ті нещасні крихти спільних уроків —  куди зганяли наші класи разом.

Варто було нам опинитися в одній аудиторії чи спортзалі, як навколо неї миттєво збирався цілий хоровод бовдурів. Вони зліталися з усіх усюд, липли зі своїми примітивними жартами, ловили кожен її погляд і постійно лізли в її простір. Спостерігати, як цілий натовп придурків дихає біля неї й намагається підкотити, було просто вище моїх сил — у мене кулаки самі стискалися, а щелепи зводило від глухої люті.

Пік мого терпіння настав у п’ятницю у шкільній їдальні. Ми з пацанами сиділи через три ряди. З мого місця відкривався ідеальний панорамний огляд на її столик. Ія колупала виделкою салат, Сніжана щось щебетала поруч, а я сидів із ручкою й люто строчив у вирваному з конспекту аркуші, фіксуючи кожне тіло, що наближалося до неї ближче ніж на півтора метра.

Таблиця виходила монументальна:

• 12:15. Богдан, хімбіо, однокласник . Підійшов із конспектом. Пропонував пояснити органічну хімію. Відповідь Лії: «У мене з хімії найвища оцінка, краще поясни собі, чому ти досі стоїш біля мого столу». Статус: злився.
• 12:22. Назар, капітан баскетбольної команди, козел. Притягнув лимонад. Відповідь Лії: «Я не п'ю цукор, і ти не мій типаж». Статус: пішов у депресію.
• 12:30. Десятикласник (безсмертний), . Намагався покликати в кіно. Відповідь: навіть не підвела голови, показала рукою напрямок до виходу. Статус: лох.

Гліб тоді підійшов ззаду з тацею котлет, зазирнув через моє плече в цей слідчий протокол, застиг із відкритим ротом і випалив на всю їдальню:

— Князь, ти що, подурів?! Ти реально конспектуєш її відшиви? Ти хворий?

— Я вивчаю патерни поведінки ворога, — процідив я крізь зуби, ховаючи аркуш під зошит.

І ось настала субота.

Моя кімната нагадувала штаб кримінальної поліції або кабінет шизофреніка-стартапера.

Посеред кімнати на металевій тринозі стояв великий білий фліпчарт — такий самий, на яких ментори малюють бізнес-стратегії, а тренери розписують тактику перед плей-оф.

Рівно по центру на два важкі неодимові магніти була присобачена велика, свіжороздрукована фотографія з вечірки.

Ми вдвох біля сріблясто-синьої стіни. Моя важка долоня намертво впаяна в її тонку талію під коротким топом. Її пальці на моїй спині. Мій зухвалий, власницький оскал прямо в об'єктив і її крижаний, гордовитий погляд зеленого й блакитного очей поверх тонкої оправи.

Ватман був розкреслений чорним перманентним маркером на кілька секторів.

Ліва колонка під жирним заголовком із червоним знаком оклику: «СЕКТОР ЛІКВІДАЦІЇ: ХТО ПІДЛЯГАЄ УТИЛІЗАЦІЇ» Там красувався акуратний список усіх її шкільних «хахалів», починаючи від її ж однокласників із хімбіо і закінчуючи спортсменами, із приписками: «переламати кросівки», «вибити зі змагань», «налякати на парковці».

А права половина, найбільша, гордо вінчалася заголовком: «ОПЕРАЦІЯ “ЛІЯ”: 10 КРОКІВ ДО КАПІТУЛЯЦІЇ»

Гліб валявся в моєму шкіряному кріслі, закинувши ноги на письмовий стіл і дожовуючи вже третій шматок піци. Він витріщався на дошку хвилин п'ять, періодично давлячись сиром від беззвучного реготу.

— Я не можу... — він закрив обличчя руками, здригаючись усім тілом. — Артурчику, друже мій дорогий... Скажи чесно, тобі знову Ія по довбешці зарядила, чи це вроджене? Ти купив офісну дошку, щоб закохати в себе дівчинку, з якою з першого класу гризешся? 

— Завали, Глібе, — я стояв біля дошки з чорним маркером у зубах і лінійкою в руках, хмурячи брови. — Це системний підхід. До неї зі звичайними підкатами лізти марно, сам бачив — вона їх на фарш пускає. Тут потрібна військова стратегія.

— Ага, спецоперація «Руда загроза», — хмикнув Гліб, показуючи пальцем на фотку. — І який у нас перший пункт у цьому шедеврі шизофренії? Скинути вірус на її комп'ютер чи засипати лабу трояндами?

Я витягнув маркер із зубів, зняв ковпачок із гучним клацанням і подивився на роздруковану Ію.

— Перший пункт, Глібчику, це використання спільних предметів. Поки Павлович не дав згоду, на вмовляння Лії, треба діяти!

Я підніс маркер до білого паперу й вивів перший пункт жирними літерами.

Гліб відставив тарілку з кірками від піци, підвівся на ліктях і примружився, дивлячись на дошку з виглядом найсерйознішого у світі бізнес-консультанта: