Спільна фотографія

Він тихо загарчав, але, чорт забирай, підкорився.

Артур провернувся рівно під мою команду — важко, різко, але з дивовижною точністю для його габаритів. Коли він знову став обличчям до мене, на його губах уже грала самовдоволена нахабна посмішка. Останні акорди повільняка розчинилися в оплесках пари поруч, і простір знову вибухнув клубним басом.

Я відпустила його потилицю й зробила два кроки назад, насолоджуючись свободою. У цей самий момент мій погляд ковзнув за його плече: дівчата вже зібралися біля краю тераси. Сніжана щось шукала в сумочці, а Віка з Гаєю впевнено крокували до сяючої стіни.

— Все, бувай, Князь, — я кинула йому коротке «чао» двома пальцями й розвернулася на п'ятах. — Мені треба йти фоткатися.

— Стій, куди? — Артур моментально зрівнявся зі мною широким кроком, засунувши великі пальці в кишені темних джинсів. — Чого це «бувай»? Ходімо, сфоткаємося разом.

Я зупинилася й вирячилася на нього так, ніби він запропонував мені з'їсти шматок крейди.

— Чого це раптом ми з тобою повинні разом фотографуватися?

— Ну як так? — він безневинно стенув широкими плечима, нахабно дивлячись мені в очі. — Ми ж однокласники. Треба пам'ять берегти.

— І що? Здався ти мені, такий однокласник, — пирхнула я, закочуючи очі.

— Ну тоді давай зробимо сімейне фото, — абсолютно незворушно, з кам'яним обличчям видав Князь.

Я аж застигла на місці й скоса поглянула на нього — максимально дивним, підозрілим поглядом, намагаючись зрозуміти, де саме в нього закоротило мізки:

— Ти що, геть з глузду з'їхав? Яке ще сімейне?

— Звичайне, Лієчко, велике й дружнє, — хмикнув він і підштовхнув мене доріжкою вперед.

Фотозона біля краю тераси реально виглядала ефектно. Організатори не поскупилися: суцільна стіна з важких сріблястих і глибоких синіх паєток, які мерехтіли й переливалися від кожного подиху вітру. Зверху спадали неонові стрічки холодного білого світла, відбиваючись глянцем на темному подіумі, а з боків стояли великі прозорі куби з неоновими написами. Усе блищало так, наче ми були на афтерпаті якогось фешн-показу.

Але ідилія закінчилася в ту саму секунду, коли ми підійшли впритул. Виявилося, що поки ми танцювали, туди вже встигла підтягнутися вся його банда. Дві компанії буквально вперлися одна в одну.

Віка, яка якраз поправляла ідеально пряме волосся, повільно опустила телефон, склала руки на грудях і крижаним тоном окинула хлопців:

— Добрий день. Це що взагалі за діла? Ми сюди перші прийшли.

Стас, який стояв у центрі їхньої компанії, розслаблено закинув руки в кишені, зміряв Віку насмішкуватим поглядом і ліниво протягнув:

— Добрий день. Ми з тобою, взагалі-то, стільки вчимось, а ти досі вітаєшся так, ніби я в тебе щойно телефон віджав. Посунься, красуне, місця на всіх вистачить.

— Посунутися? — Віка вигнула брову з таким виглядом, ніби Стас щойно запропонував їй стрибнути в смітник. — Може, тобі ще й килимову доріжку постелити? З п’ятого класу ти мав би вже навчитися базовим манерам, але еволюція явно вирішила на тобі відпочити.

— Та ти що, серйозно? — Стас зробив крок уперед, насмішкувато схиливши голову. — А ти за літо стала ще нестерпнішою. Я думав, більше нікуди, але ти щороку б’єш власні рекорди.

Поки вони зчепилися язиками, я відступила трохи вбік від цього епіцентру токсичності. Прямо переді мною стояла Гая, ліниво поправляючи свої кучері перед дзеркальною панеллю фотозони й спостерігаючи за перепалкою з неприхованим задоволенням.

А от ззаду... Ззаду простір миттєво звузився. Навіть не повертаючись, я спиною відчула знайомий жар і важку тінь. Князь підійшов майже впритул, склавши руки на своїх широких грудях і дихаючи мені кудись у верхівку.

Гая тихо пирхнула, спостерігаючи за сваркою Віки та Стаса, а потім скосила очі на мене й впівголоса протягнула:

— Боже... І вона ще на кожному кроці задвигає, що ти там колись зійдешся зі своїм Князем. Та вони ж самі швидше зійдуться, ніж ви з Артуром!

Я аж застигла, переварюючи почуте. Очі мимоволі розширилися, і я обурено випалила їй у відповідь:

— Я з Артуром?! Бляха, ви ким мене взагалі вважаєте, щоб я з ним сходилася?! У мене що, інстинкт самозбереження відбило?

Позаду пролунало глухе, низьке хмикання. Артур навіть не поворухнувся, але його голос прозвучав нахабно й самовдоволено просто над моїм вухом:

— А що ти так опираєшся, Лієчко? Змирися вже. Між нами доля. Ми ж із тобою просто ідеально підходимо.

Я різко повернула голову через плече й окинула його крижаним, сповненим сарказму поглядом:

— Ідеально підходимо? Князєв, ми з тобою підходимо один одному так само ідеально,  як відкритий вогонь до каністри з бензином: пара секунд красивого спалаху — і навколо суцільне попелище та жертви.

Артур лише оскалився у відповідь, блиснувши темними очима:

— Зате який феєрверк, га?

— Так, закрили пельки й стали в кадр! — раптом гримнув знайомий бас, перекриваючи всі наші дебати.

У натовп вклинився Лука. Зі своїми величезним зростом він просто розсунув людей руками, як кеглі. Смарагдова пляма в його правому карому оці насмішкувато зблиснула:

— Фотограф за годину бере як за крило літака, а ви тут шлюбні ігри влаштовуєте. Дівчата, хлопці — шикуйтеся, робимо загальне, поки ніхто нікого не придушив.

Ми закотили очі, але сперечатися з Лукою було марно. Уся наша банда збилася докупи на тлі сяючої стіни з паєток. Спалахнули софіти, дзеркальні куби зловили неонові відблиски, камера клацнула раз, другий, третій. Спочатку спільні знімки всім класом, де ми намагалися виглядати пристойно, потім дівчата вигнали пацанів, щоб зробити естетичні кадри суто нашою четвіркою.

— Краса, дівчата, ідеально! — замахав руками фотограф, повертаючись з об’єктивом до нас. — А тепер давайте трохи розбавимо! Давайте по парах, щоб однокласники запам’яталися не тільки купою, а якимись живими емоціями! Хто перший?