Перша зустріч

Ми з Лукою щойно відгамселили велику чорну грушу на тренуванні. Лука був на цілу голову вищий за мене, справжній богатир, і я страшенно пишався, що він бере мене в пару. Я стояв посеред залу з червоними щоками, витирав носа брудною рукою й думав, що ми тут найсильніші в усьому місті.

А потім я побачив її.

Вона сиділа на дерев’яній лавці під стіною, куди Лука скинув свою спортивну сумку. Зовсім крихітна дівчинка в кумедних рожевих сандаликах, яка просто мовчки теліпала ніжками й чекала на брата.

Я аж спіткнувся. Вона була схожа на порцелянову ляльку з тих, що стояли у великих коробках у «Дитячому світі» й до яких мама забороняла торкатися пальцями. Тільки жива. Яскраве волосся, бліде личко і... очі.

Коли вона підвела голову, я завмер, роззявивши рота. Одне око в неї було зелене, як трава  у дворі бабусі, а інше — синє-синє, ніби шматочок неба. Я за все своє життя таких людей не бачив! Мені тато  показував енциклопедію про звірів, і там були найкрасивіші північні пси у світі — хаскі, деякі з них мали різні очі, так само як ця дівчинка. Я знав: треба негайно показати Лучиній сестрі, який я розумний і сміливий, щоб вона подумала: «Ого, який крутий у Луки друг».

Я підійшов до неї впритул, запхав пальці в кишені шортів, випнув живіт уперед і сказав дуже гордо:

— Ого. Ти викапана хаскі!

Дівчинка перестала теліпати сандаликами. Вона повільно кліпнула своїми дивними очима й тоненьким, спокійним голоском перепитала:

— Що?

Я страшенно зрадів, що вона звернула на мене увагу. Треба було пояснити, бо дівчата ж дурні, вони про крутих собак нічого не тямлять:

— Ну, порода така, собака! — весело й щиро пояснив я на весь зал. — У них очі такі самі різнокольорові. Кажу ж, ти схожа на собаку!

Я чекав, що вона зрадіє або посміхнеться.

Але мала лялька навіть бровою не повела. Вона просто встала з лавки, підійшла на крок ближче, стиснула свій маленький білий кулачок і з усієї дурі зацідила мені прямісінько в ніс.

У моїй голові щось голосно й сухо хруснуло.

Перед очима спалахнули яскраві зірочки, як на новорічному салюті. Я заточився назад і гепнувся на гумову підлогу, задерши ноги догори. З носа потекло щось дуже тепле й солоне, заливаючи мені футболку, рот і підборіддя.

— А-а-ай! — тільки й встиг витиснути я, хапаючись за обличчя двома руками.

Лука з переляканим криком біг до нас через увесь зал, а його  сестра навіть не поглянула вниз. Вона спокійно витерла кулачок об спідничку, переступила через мене, ніби я був старою ганчіркою, і неквапливо почимчикувала до свого брата.

Я лежав на матах, ревів від болю й відчував, як мій ніс пухне до розмірів помідора. Але крізь сльози я дивився їй услід і думав тільки про одне: вона абсолютно скажена, вона б'є сильніше за Луку, і я від неї тепер нізащо не відстану.

Мій ніс тоді вправляли в травмпункті. Мама плакала, тато сміявся й казав, що для майбутнього бійця це бойове хрещення, а на переніссі назавжди залишилася крихітна горбинка. Я дав мамі чесне пацанське слово: коли знову її побачу, обов'язково вибачуся. Ну, або принаймні скажу, що хаскі — це справді найдорожча порода, щоб вона нарешті зрозуміла.

Але першого вересня все пішло шкереберть.

Я стояв у новенькому піджаку біля дошки в нашому 1-А класі, гордий, що на мій пластир на носі всі пацани дивилися з повагою. Двері відчинилися, і вчителька, Світлана Вікторівна, за руку завела до кабінету ту саму малу скажену дівчинку. На ній була темна шкільна форма, ідеальні білі гольфи, а в рудо-каштановому волоссі стирчали великі банти.

— Дітки, тихіше, — лагідно плеснула в долоні вчителька. — Це ваша нова однокласниця, Ія. Вона в нас особлива — перестрибнула садочок і пішла до школи на рік раніше, тому вона на рік молодша за вас усіх. Не ображайте її, будь ласка, і допомагайте.Я аж підстрибнув на місці. Вона молодша? Ця дрібнота вирубила мене одним ударом, а сама навіть на рік менша за мене?!

Я вже зробив крок уперед, сунувши руку в кишеню піджака, де лежала новенька шоколадна цукерка — мій план примирення. Але не встигла вона зробити й трьох кроків до рядів із партами, як навколо неї здійнявся справжній дурдом.

Пацани з першого ряду почали роззявляти роти й сунути їй свої кольорові олівці. Дівчата з бантиками зашепотіли: «Ой, дивися, які в неї очі! Як камінчики! Ти фея? Можна сидіти з тобою?». Рудий Михась узагалі підсунув їй свій пенал із роботом-трансформером.

Усередині в мене все запалало так, ніби я наївся гірчиці.

Цукерка в моїй кишені миттєво розчавилася пальцями в кашу. Що вони всі біля неї крутяться?! Я перший її побачив! Я перший розгледів її очі в тому задушливому залі єдиноборств і перший отримав за це по лицю! Вона була сестрою мого  друга, — а ці дурні першачки лізли до неї так, ніби знайшли золоту іграшку на вулиці.

Образа й люта, пекуча ревність накрили мене з головою. Я передумав вибачатися.

Коли продзвенів перший дзвоник на перерву й Ія сіла на своє місце, щоб дістати новенькі зошити, я проскочив повз усіх пацанів, навис над її партою й зухвало смикнув її за край білого банта.

— Гей, хаскі! Чого розсілася? Думаєш, якщо молодша за всіх, то тобі тут корона світить?

Ія повільно підвела на мене свої неможливі різнокольорові очі. Зелене око блиснуло презирством, а синє стало холодним, як лід. Вона не заплакала й не побігла жалітися Світлані вікторівні, як верещали інші дівчата. Вона просто взяла важку залізну лінійку зі свого столу, міцно стиснула її в кулаці й дзвінким, твердим голосом випалила на весь клас:

— Стули пельку, кривоносий. Хочеш, щоб я тобі й другу ніздрю набік згорнула?

Ого. Це хто її такому навчив?

— А ти спробуй, мала, — я нахилився нижче, шкірячи зуби просто їй в обличчя, хоч ніс під пластирем досі противно нив. — Тут тобі не спортзал твого братика. Ти в моєму класі, Лія. Я тобі життя не дам.

— Клятий Артур... — люто процідила вона крізь стиснуті зуби, міряючи мене поглядом, у якому вже тоді палав чистий вогонь.