Розділ 7 — Зустріч з Юною

Поки Аміна була на кухні, Луна залишилася у вітальні сама.

Вона не звикла до чужих домівок.

Особливо таких… живих.

Її квартира завжди була майже порожня: стіл, ліжко, кілька книг, чашка на підвіконні. Ніби місце, де людина лише зупиняється на ніч.

А тут усе виглядало інакше.

Луна обережно пройшлася кімнатою, намагаючись не торкатися нічого зайвого. Під ногами лежали татамі, м’які й трохи пружні, з характерним запахом соломи. Біля стіни стояв низький дерев’яний столик.

На полиці вона помітила маленькі фігурки — керамічні, розфарбовані вручну.

Поруч висів сувій із каліграфією, чорні ієрогліфи на кремовому папері. Луна нахилила голову, намагаючись зрозуміти значення, але символи були їй незнайомі.

Біля вікна стояла тонка ваза з гілкою сливи.

Вона виглядала майже порожньою — лише кілька бруньок. Але саме це робило її красивою.

Мабуть, це якась традиція, подумала Луна.

На сусідній полиці лежали речі, призначення яких вона зовсім не розуміла: маленький дерев’яний молоточок, дивна коробочка з різьбленням, набір тонких чашок без ручок.

Але поряд стояв сучасний телевізор, ігрова консоль і кілька журналів із дизайном одягу.

Будинок був ніби сумішшю двох світів — старого й нового.

З кухні долинав запах.

Теплий, солоний, трохи солодкий.

— Майже готово! — гукнула Аміна.

— Пахне… добре, — відповіла Луна, трохи невпевнено.

— Це окономіякі.

— Я ніколи не їла його вдома.

— Тоді тобі пощастило.

Через хвилину Аміна зайшла до вітальні, обережно несучи тарілки.

На них лежали золотисті окономіякі, политі густим соусом, з майонезними лініями і стружкою кацуобуші, що ворушилася від гарячої пари.

— Сідай, — сказала вона.

Луна опустилася на диван.

І саме в цей момент зверху почувся звук кроків.

Спочатку повільних.

Потім швидших.

І раптом на сходах з’явилася дівчина — трохи нижча за Аміну, з таким самим темним волоссям, тільки коротшим. Вона спускалася ліниво, ще напівсонна.

Але коли її погляд впав на Луну…

Вона різко зупинилася.

Повисла тиша.

Юна перевела погляд із Луни на Аміну.

І без жодної паузи сказала:

— Ти що, вже з дівчатами спиш?

Тиша стала ще густішою.

Аміна завмерла з паличками в руці.

— ЮНА.

Щоки Аміни миттєво почервоніли.

Луна відчула, як її власне обличчя теж починає горіти.

Юна схрестила руки на грудях, дивлячись на них із щирою цікавістю.

— Ну а що? Я просто питаю.

— Ти взагалі іноді думаєш перед тим, як говорити?! — вигукнула Аміна.

І наступної секунди вона схопила подушку з дивану й кинула її прямо в сестру.

— ЕЙ! — Юна засміялася, ловлячи подушку.

— Вона моя гість! — обурено сказала Аміна. — І ти зараз же перестанеш нести дурниці!

Юна подивилася на Луну трохи уважніше.

Потім посміхнулася.

— Окей, окей. Вибач.

Вона знизала плечима і спустилася донизу.

— Я Юна.

— Луна, — тихо відповіла вона.

Юна кивнула, сідаючи за стіл.

— Ну що ж, Луна… — сказала вона, беручи палички. — Якщо моя сестра приготувала окономіякі, значить ти справді особлива.

— Юна! — знову почервоніла Аміна.

Юна лише усміхнулася і почала їсти.

А Луна раптом відчула, як у грудях з’являється легке, дивне тепло.

Можливо, це було через гарячу їжу.

А можливо — через цей шумний, живий будинок, у якому люди говорили занадто голосно, сміялися і кидалися подушками.

І в якому…

чомусь було дуже легко дихати.