Розділ 5 — Під світлом ліхтарів

Сніг сипав цілий вечір. Вулиці Токіо нагадували спокійне море — безлюдне, біле, засвічене неоновими вогнями. 

Луна поверталася додому пізніше, ніж зазвичай. Кафе закрилося майже о десятій, і повітря було густе від холоду й запаху мокрого асфальту. Її пальці заклякли від холоду, хоча в кишенях були рукавички. Вона йшла швидко, опустивши голову, — намагаючись не зустрічати поглядів, не ловити облич. Просто — дійти додому. До своєї маленької кімнати, де все тихо й знайомо.

Але на розі вулиці, біля автомата з напоями, вона помітила знайому фігуру.

Аміна стояла, спершися спиною до стіни.

На ній була темна куртка, а з-під капюшона вибивалися чорні пасма волосся, блискучі від снігу. У руках — коробка для піци.

Очевидно, вона щойно завершила доставку.

Луна завмерла.

На кілька секунд навіть сніг ніби стих.

Вона могла б пройти повз. Могла б зробити вигляд, що не побачила.

Але коли Аміна підняла голову й зустріла її погляд — м’який, втомлений, але живий — Луна відчула, як щось усередині легенько зміщується.

— Луна? — усміхнулася вона. — Я думала, ти не виходиш із кафе після заходу сонця.

— Я... працювала довше, ніж зазвичай, — відповіла Луна, трохи розгублено.

— Ідеш додому?

— Так.

— Тоді я тебе проведу.

— Не треба.

Аміна злегка підняла брови.

— Бо я підозріла?

— Бо я не люблю компанію, — сказала Луна чесно, але голос її був тихішим, ніж вона хотіла.

— Добре, — знизала плечима Аміна, і в її очах промайнула тепла усмішка. — Тоді просто йтиму поруч. Не як компанія, а як тінь.

Луна нічого не відповіла.

Але коли Аміна зробила кілька кроків поруч, вона не зупинила її.

Вони йшли мовчки. Сніг падав густо, і кожен крок лунав глухо. Ліхтарі розтікалися в калюжах світла, а вітрини магазинів блищали, немов скло зсередини дихало.

— Ти живеш десь тут? — спитала Аміна, не дивлячись.

— У старому будинку за вокзалом, — відповіла Луна. — Маленька квартира.

— Самій не страшно?

— Ні. Я не люблю шум.

— Ти схожа на людину, яка не просто не любить шум, а й не довіряє тиші, — сказала Аміна м’яко.

Луна глянула на неї.

— Що ти маєш на увазі?

— Тиша буває різна. Є та, що спокійна. А є та, що говорить більше, ніж слова.

Луна відчула, як її серце скорочується. Їй захотілося відповісти, але слова не приходили.

Аміна йшла поруч — і не тиснула.

Коли вони дійшли до перехрестя, де світло ліхтаря було тепліше, Луна зупинилася.

— Далі я сама.

— Добре, — кивнула Аміна. — Але зачекай.

Вона відкрила коробку з піцою, що залишилася невідданою, і простягнула їй шматок.

— Ти, мабуть, нічого не їла після роботи.

Луна здивовано підняла брови.

— Я не...

— Це не благодійність, — усміхнулася Аміна. — Просто здається, що ти любиш теплі речі, навіть якщо не зізнаєшся.

Луна взяла шматок, не знаючи чому.

Смак був простий — сир, базилік, щось знайоме. Але теплий. І це тепло розлилося в грудях швидше, ніж вона встигла подумати.

— Дякую, — сказала вона тихо.

Аміна кивнула, відступаючи на крок.

— Може, колись я тебе навчу готувати так само.

— Я не вмію готувати.

— Тоді тим більше.

Коли Луна нарешті зайшла у свою вузьку вулицю, вона ще раз обернулася.

Аміна стояла під ліхтарем, опустивши голову, і сніг падав на її волосся, блищав у світлі, мов розтоплене срібло.

Вона не махала, не кликала.

Просто стояла. І дивилася.

Луна зробила ще кілька кроків — і вперше за довгий час відчула, що світ здається не таким безбарвним.