Розділ 4 — Краплі шоколаду

День був тихий.

Навіть надто тихий — такий, коли годинник у кутку чути виразніше, ніж людські голоси.

Сніг падав за вікном густими пластівцями, мов хтось зверху сипав подрібнені пір’я, і місто під ними сповільнилося.

Клієнтів було мало.

Луна стояла біля стійки, витираючи мокру поверхню, хоч на ній і не було жодної плями. Просто звичний рух — щоби не стояти без діла.

Аміна вже сиділа на своєму звичному місці біля вікна. Третій день поспіль — та сама чашка, те саме тістечко, те саме місце.

Вона листала щось у телефоні, іноді усміхалася сама до себе, іноді піднімала очі на сніг за вікном.

Іноді — на Луну.

Не настирливо, не прямолінійно. Просто — спокійно.

Луна ловила її погляд краєм ока.

Це було дратівливо й... дивно приємно.

Вона не звикла, щоб хтось на неї дивився довше, ніж потрібно. Від цього завжди було незручно, ніби тебе вивертають навиворіт.

Але зараз — було не зовсім так.

І все ж, кожного разу, коли вона ловила на собі той м’який, теплий погляд, серце реагувало зрадницьки швидше.

Луна робила вигляд, що зосереджена на кавомашині.

Вона приготувала нову порцію шоколаду, перевірила, чи не забагато піни. Піднесла чашку до стійки, повільно поставила.

І тільки тоді подивилася на неї.

— Ще один? — коротко спитала.

Аміна підняла очі й усміхнулася, легко, як подих:

— Так. Холодно сьогодні. Здається, я вже майже змерзла, навіть тут.

Луна знизала плечима.

— Ви завжди приходите, коли найсильніший сніг.

— Може, тому, що я люблю сніг, — просто відповіла Аміна. — У ньому тихо. І якось по-чесному.

Луна мовчала, лише кивнула.

Її пальці машинально витирали стійку серветкою, хоча вона вже блищала від чистоти.

— Ви, здається, не любите його? — запитала Аміна обережно, не наполягаючи.

— Звідки така думка? — Луна навіть не підняла очей.

— Ви дивитесь на нього так, ніби він вам щось винен.

Луна нарешті зупинилася. Її пальці завмерли.

Вона не знала, що відповісти. Не звикла, щоб люди читали її наскрізь після трьох коротких зустрічей.

— Можливо, і винен, — сказала вона нарешті, тихо, ніби собі. — Але він про це не знає.

— Сніг?

— Так.

Аміна легенько засміялася — не з іронією, а з якоюсь ніжною здивованістю.

— Ви цікаво говорите.

— Я просто втомилася, — відповіла Луна, опускаючи погляд у чашку.

— Втома — це не пояснення, — м’яко сказала Аміна. — Це скоріше... спосіб мовчати.

Луна не відповіла.

Вона лише подала їй нову чашку шоколаду, гарячу, трохи з парою, що звивалася у повітрі, як дим.

І на мить, коли їхні пальці випадково торкнулися, між ними пройшов майже невидимий струм.

Теплий, як подих на склі.

Коли Аміна відпила ковток, вона знову посміхнулася:

— Смачно. Ви добре варите.

— Це просто шоколад, — тихо відповіла Луна.

— Може, й просто, — Аміна поставила чашку на блюдце. — Але не всі роблять його з відчуттям.

Луна не знала, що сказати.

Вона просто дивилася, як пара підіймається вгору, повільно зникаючи, і відчувала — щось у ній розтає.

Повільно, майже непомітно, як сніг на долоні.

День закінчувався.

Коли Аміна вставала, щоб іти, Луна знову почула той знайомий звук — дзвінок над дверима.

Вона не обернулася одразу.

Але коли все стихло, підійшла до столу — і побачила під чашкою рахунок.

І ще — маленький папірець, складений навпіл.

На ньому не було нічого, окрім короткого рядка:

«На випадок, якщо вам колись стане не так самотньо».

Без номера. Без імені.

Тільки той самий почерк, впевнений і теплий.

Луна взяла записку, довго дивилася на неї, потім сховала в кишеню фартуха.

І подумала:

Це, мабуть, просто ввічливість. Просто звичка. Просто… зима.

Але чомусь цього разу, коли вона виходила з кафе і вдихнула повітря — холодне, свіже, з запахом снігу — їй здалося, що цей холод не такий вже й страшний.