Розділ 3 — Тиша між днями

Минуло кілька днів.

А може, тиждень — Луна не рахувала. Час для неї завжди тече однаково: без запаху, без смаку, без сліду.

Але тепер між цими днями з’явилося щось нове — як маленька подряпина на звичному склі.

Аміна приходила до кафе щодня.

І завжди одна.

Замовляла те саме — гарячий шоколад і мейджі-дораякі.

Сідала за той самий столик біля вікна, з якого видно сніг, що падає на трамвайні лінії.

І все.

Не було флірту, не було нових прохань чи натяків.

Тільки спокійна присутність — така, що навіть шум кавомашини здавався м’якшим, коли вона поруч.

Луна робила вигляд, що не помічає.

Але, коли заходив дзвінок над дверима, її серце щоразу на мить завмирало.

Тільки потім вона дозволяла собі вдихнути — і робити вигляд, що нічого не змінилося.

— Гарячий шоколад? — питала вона, навіть не дивлячись у блокнот.

— Як завжди, — відповідала Аміна, з тією самою усмішкою, в якій було щось невимушене, щось небезпечне.

І Луна поверталася до кавомашини, ніби сховатися за парою.

Вона намагалася переконати себе, що все добре.

Що це просто клієнтка, просто ще одне обличчя серед сотень.

Але чим частіше вона бачила цю дівчину, тим менше вірила у власні виправдання.

Дома все залишалося так само.

Тісна кімната, звуки потягів за вікном, порожня кружка на підвіконні.

Тільки тепер, коли вона поверталася після зміни, думки не відпускали її.

Чому ця дівчина приходить щодня?

Їй справді подобається шоколад?

Чи вона просто... чекає?

Луна сідала на ліжко, і знімала срібне кільце з носа.

Воно холодне, як лід.

Вона клала його на стіл, поруч із записником, і вдивлялася у відбиток металу.

Їй не подобалося, що думки крутяться навколо когось. Вона роками вчила себе не залежати.

Але щось у цій зимовій присутності Аміни розхитувало всі її звички.

Іноді, коли вона готувала собі вечерю, раптом згадувала її голос — теплий, трохи грайливий.

І ловила себе на тому, що посміхається просто так.

Потім одразу стирала цю посмішку, ніби це щось соромне.

На навчанні все було, як завжди.

Викладачі щось пояснювали, студенти сміялися, писали нотатки, а Луна дивилася у вікно.

Сніг сипався повільно, ніби час сам вирішив уповільнитися.

Їй не подобалася зима.

Але тепер вона почала помічати, що цей сніг — не лише холод.

Він може бути... красивим.

Він лягає на плечі людей, на гілки, на дороги, і робить світ м’якшим.

Іноді їй здавалось, що це не сніг, а квіти.

Білі, тендітні, як ті, що вона колись малювала на краях зошитів у школі.

Коли Луна поверталася додому пізно ввечері, сніг хрумтів під черевиками.

Ліхтарі кидали світло на сніг, і воно блищало, немов хтось розсипав дрібні кристали.

Вона зупинялася на мить, вдихала холодне повітря, і в грудях стискалося щось дивне.

Ніби вона вперше живе не просто заради наступного дня.

І тоді її рука — сама по собі — ковзала в кишеню.

Там лежав маленький папірець, який вона випадково (чи ні?) зберегла після тієї зустрічі.

Сторінка зі списком замовлення:

«Гарячий шоколад, мейджі-дораякі, ваш номер телефону».

Вона торкалася паперу кінчиками пальців, відчуваючи, як тепліє шкіра.

І в голові звучав тихий, знайомий голос:

«Можете подумати, що це жарт, якщо вам так легше».

Луна не знала, що робити з цим.

Вона не шукала кохання, не чекала нікого.

Її життя було спокійне, правильне, передбачуване.

А тепер щось у ній прокидалося.

Невідоме, трохи страшне, але живе.

Наступного ранку, коли вона знову стояла біля кавомашини, і почувся знайомий дзвінок над дверима — вона вже не здригнулася.

Просто підняла очі.

І вперше — подивилася на Аміну не як на клієнтку.

Їхні погляди зустрілися.

І в тій миті було щось мовчазне, але справжнє.

Наче між двома краплями снігу, що зависли у повітрі, — квітка, яка щойно почала розпускатися.