Розділ 2 — Звичайний день, який не був звичайним

Холод пробирався навіть крізь товстий светр і паруючі чашки кави.

Зима в Токіо завжди мала якийсь свій смак — не гострий, як у горах, а м’яко-гіркий, мов недоцукрений чай.

Вона стояла біля кавомашини, чекаючи, поки знову проллється темна рідина у чашку, і слухала, як за вікном шелестить сніг — сухий, дрібний, мов пил, який падає на місто, стираючи кольори.

Кафе було майже порожнє — лише пара постійних клієнтів, що гріли руки над латте, і старий годинник, який тік-так відмірював черговий беземоційний день.

Усе здавалося тихим, повторюваним, занадто знайомим.

Кожен рух — механічний. Кожен подих — холодний.

Вона навчилася не відчувати багато — бо відчуття болять.

Дзвінок біля дверей дзенькнув тихо, як скло.

Луна навіть не підняла очей одразу — тільки автоматично стерла стіл і кинула коротке:

— Ласкаво просимо, сідайте, зараз підійду.

Але коли обернулася — побачила її.

Дівчина стояла біля дверей, уся всипана снігом.

Чорне волосся злиплося від вологи, а на віях танули сніжинки. Вона виглядала так, ніби тільки-но вийшла з іншого світу — з того, де холод не проникає в серце, а обіймає його.

Очі блищали — не від світла, а від життя.

— Добрий вечір, — сказала вона, усміхнувшись. Голос був м’який, теплий, як ковток гарячого шоколаду.

— Добрий, — коротко відповіла Луна й узяла блокнот. — Що будете замовляти?

— Ммм... — дівчина задумалася, поглядаючи у вікно, де все ще сипав сніг. — Гарячий шоколад, будь ласка. І... мейджі-дораякі.

— Зрозуміло. Ще щось?

— Так, — вона підняла погляд прямо на Луну. — Ваш номер телефону.

Олівець, який тримала Луна, завмер у повітрі.

Мозок спочатку не зареєстрував сенсу сказаного — лише рух руки, який продовжив записувати слова.

«Гарячий шоколад, мейджі-дораякі… ваш номер телефону».

І лише потім, коли рядок був завершений, до неї дійшло.

Вона перевела погляд на нотатник, потім — на дівчину за столиком.

Їхні очі зустрілися.

Луна відчула, як у грудях щось ніби обірвалося — дрібно, непомітно, але боляче.

Її щоки, зазвичай холодні, запекли.

— Це… жарт? — пробурмотіла вона. 

— Не зовсім, — відповіла та, нахиливши голову. — Але можете так подумати, якщо вам буде легше.

І посміхнулася. Тихо, просто, без нахабства — щиро.

Поки Луна готувала замовлення, вона ловила себе на тому, що чує кожен звук сильніше:

дзижчання кавомашини, шурхіт сторінок зошита, тихий сміх із-за столу.

Вона ненавиділа зиму, але зараз, чомусь, цей сніг за вікном здавався не таким уже й мертвим.

Коли Луна принесла замовлення, дівчина підняла голову й сказала:

— Я — Аміна.

— Луна, — відповіла коротко.

— Гарне ім’я. Підходить вам.

— Дякую.

— І все ж… — Аміна обережно взяла чашку обома руками, вдихнула аромат шоколаду, а тоді, не відводячи погляду, додала:

— Я серйозно щодо номера.

Луна мовчала, дивлячись на її пальці в чорних рукавичках, які торкалися чашки.

На них лежали крихти снігу — вони танули повільно, як щось живе.

І вона не знала, чому не може просто відвернутися.

Луна відчула, як серце трохи прискорилося. Вона хотіла відповісти, але в голові крутилося: «Що я скажу? Чому прямо зараз?»

Вона перевела погляд на нотатник, відкриваючи його, ніби там можна знайти відповідь. На сторінках — рядки цифр, списки замовлень, дрібні каракулі. Невідомо чому, але здавалось, що туди захована безпечна зона.

— Вибачте… — Луна почала, і її голос був тихий, майже розгублений. — Я… я не можу.

— Що ви маєте на увазі? — Аміна нахилилася трохи вперед, але залишилася спокійною.

— Просто… — Луна на мить замовкла, збираючись із думками. — Не зараз. Мені… треба ще трохи часу.

Вона повернулася до кавомашини, наче раптово згадавши якусь роботу. Руки рухалися автоматично, але серце ще тріпотіло.

— Я принесу рахунок, — пробурмотіла Луна, відчуваючи, як тепло від гарячого шоколаду обливає долоні, відволікаючи від внутрішньої паніки.

Аміна кивнула, але не виглядала образливою. Вона просто сиділа тихо, дивлячись на сніг за вікном, ніби зрозумівши, що деякі речі приходять повільно.

Луна швидко рушила до задньої кімнати, відчуваючи полегшення від того, що зробила маленький крок назад. Не від страху, не від злості, а від звички берегти себе. Вона ніколи не давала свій номер просто так, прямо в очі — не для чужих усмішок, не для випадкових дівчат, навіть якщо ті здаються чарівними.

Луна кинула швидкий погляд на Амінині очі — ті ще м’яко блищали за сніговою завісою. Ні здивування, ні роздратування — лише спокій, який трохи лякав.

Вона глибоко вдихнула, ніби щоб вгамувати власне серце, і тихо пробурмотіла:

— Рахунок буде за хвилину.

Повернувшись за стійку, Луна відчула, як пальці трішки тремтять. Не від страху, а від незвичної близькості: ніхто за останні роки не питав її номер просто так, прямо в очі. Ніхто не дивився так щиро.

Вона подала рахунок, і Аміна взяла його без слова, злегка посміхаючись. Луна кивнула, не піднімаючи очей, і швидко рушила до задньої кімнати. Там, за дверима, вона нарешті дозволила собі вдихнути повітря глибше, відчуваючи легкий тремт у грудях і полегшення від того, що відстояла свою безпечну зону.

За спиною чутно було тихий дзвінок дверей, коли за ними ще десь тихо сипався сніг.